Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

Крізь широкі скляні двері, замкнені зсередини, вони бачили, що персонал, який обслуговував виставку, вже був біля стендів, розкладав проспекти, настроював апаратуру.

Черга пожвавилася. Дехто почав переконувати міліціонера, який стояв біля входу, щоб не був педантом і, зважаючи на негоду, відкрив павільйон трохи раніше.

— Ще три хвилини, — заспокоював міліціонер надто нетерплячих.

Раптом він помітив молодика років двадцяти п’яти, що самовпевнено простував прямо до дверей. Не встиг міліціонер спинити його звичним: “Ви куди, громадянине?”, як той уже був усередині.

Міліціонер сторопів: “Невже двері відчинено?” Підійшов, поторгав за ручку. “Ні. Замкнено. Оце дивина! Як же тоді він пройшов?”

Натовп загув. Міліціонер поглянув на годинника: “Час”. У цю мить по той бік до дверей підійшов чоловік, клацнув замком. Натовп подався до входу, і міліціонер ураз забув про того дивного молодика.

Ковальов стояв на площадці заскленого павільйону і стежив за метушнею у яскраво освітлених залах: ще мить — і розпочнеться робочий день виставки. Він, Ковальов, зараз пройде до свого експоната — відеотелефону і розповідатиме відвідувачам про систему. Треба бути готовим і до каверзних запитань, навіть до дискусії, іноді не обходиться й без неї — нове нелегко прокладає собі дорогу. Але два тижні, які він тут перебуває, — надто довгий строк, щоб говорити про одне й те саме.

Дощ не вщухав, тарабанив по склу й патьоками стікав униз. Підійшла Кіра, перекладачка, зіщулилася від холоду і, тяжко зітхнувши, сказала:

— Гидка погода.

Ковальов глянув на неї: тонке плаття з глибоким вирізом, ажурна кофтинка.

— Як завжди у квітні, коли на чотири сонячних дні припадає вісім похмурих і вісімнадцять дощових, — мовив він.

— Цілком наукова інформація, — посміхнулася Кіра. — Ну, вам, звісно, не холодно? — вона скинула на нього очі.

Високий, міцний, у картатому костюмі, він був схожий на спортсмена. Та досить було йому заговорити, як усі одразу розуміли, що він науковий співробітник. Ці риси Ковальова привабили вродливу перекладачку. Але Ковальов не помічав її. Жінки взагалі не цікавили його, якщо не брати до уваги Маші — його співробітниці. Якось він зловив на собі її ніжний погляд, і в нього незвично забилося серце. Та він знав, що Попова — наречена Батуріна, начальника їхнього відділу, і погамував у со бі хвилювання.

Взагалі ж він любив самотність і спокій. Чому ж зараз відчуває якусь бентежність і навіть піднесення? Може, це просто радість? Радість від того, що весна, що молодий, що перша перемога?

У павільйоні залунала музика. Ковальов глянув на годинник. “Час. Починається останній день роботи виставки…” У відділах іноземних фірм, де стояли обчислювальні комплекси, телеапаратура, кінокамери, фотоапарати, снував персонал. У секції італійської фірми невгамовний магнітофон повідомляв: “У фірмі “Оліветті” тисячі робітників та інженерів! Вона має свої підприємства в Англії, США, Іспанії, Південній Америці, які випускають сотні різних машин…”

За півмісяця свого перебування на виставці Ковальову набридли ці автоматизовані рекламатори, крокуючі вантажні роботи, гральні автомати, магнітофони, програвачі… Проте біля одного пристрою маловідомої фірми він усе-таки щоразу зупинявся. Це був телефон, звичайний, зелений, з кнопками. Здавалося б, що тут особливого? Недосвідчений відвідувач проходив мимо. Та дехто, з надто цікавих, пробував зняти трубку і сахався, відчувши під руками пустоту. Подиву не було меж.

Ковальов знову зупинився біля змодельованого за допомогою голографічного пристрою зображення. Ефектно, але статично. А от його відеотелефон відтворює об’ємне зображення рухомого об’єкта — голову абонента в динаміці розмови.

Ковальов зайшов у свою секцію, увімкнув модуль живлення.

— Кіро, — покликав він, — посидьте перед апаратом, я наладнаю модель.

— Послужити вам за манекен? — грайливо озвалась вона. — За обкатку “манекена”, дорогий Вікторе Георгійовичу, належить гонорар.

— Що ж вам запропонувати? — зітхнув Ковальов і ніяково зиркнув на неї.

— Як що? Чверть золотої медалі, якою вас сьогодні нагородять! Хіба без мого фотогенічного обличчя ваша модель здобула б такий успіх? — кокетувала Кіра.

Задоволена собою, вона усміхнулась і, повагом підвівшись, попрямувала в зону освітлення. Віктор підніс руку для запуску лазерів, Кіра на мить заплющила очі й сіла перед апаратом. Тої ж миті попереду, в повітрі, виникло її зображення, — воно усміхалося, поправляло волосся і навіть щось говорило. Зібрався натовп, розглядаючи рухому жіночу голову. Всі разом загомоніли…

Ковальов не встигав давати пояснення, стільки сипалося запитань.

— Зображення голови кожного з вас теж може з’явитися в повітрі. Для цього треба кілька лазерних пучків звести в одну точку і змістити їх за трьома координатами… От вам і готове зображення об’єкта…

Ковальов намагався якнайпереконливіше розвінчати “чудо”. Та щоразу, коли зображення абонента з’являлося у повітрі, натовп ахав.

Голова, мов жива, поверталася, обличчя гримасувало, очі підморгували, рот сміявся. Ковальов зміщував лазерні пучки, і голова стрімко проносилась у повітрі. Так тривало дві чи три години. Він точно не запам’ятав, коли сам сів замість “манекена”, при цьому додав потужності світіння, щоб збільшити контрастність відтворюваної картини. Різке клацання, схоже на електричний розряд, примусило його здригнутися. Зображення, що висіло у повітрі, раптом заколивалося і саме попливло на людей. Ковальов розгубився: він не чіпав ручок керування, а зображення зміщувалось. Голова пливла у повітрі, віддаляючись, хоча Віктор уже зняв потужність. Перелякана Кіра, схопившись, кинулася в глиб павільйону. Зображення не зникало. Воно пливлб далі. Люди розступалися перед ним. Секунд за п’ять повітряним потоком зображення потягло до