Фундація та Імперія - Айзек Азімов

– Так? – Блазень неспокійно заворушився. – Можливо, міледі, але він вже допитував мене раніше, і його різкі манери та гучний голос завдали мені страху. Він переповнений дивними словами, і я не міг вичавити із себе жодної відповіді на його запитання. Я майже повірив фантазеру, який колись скористався з мого невігластва і запевняв мене, що у такі моменти серце потрапляє в трахею і не дає говорити.

– Але зараз все виглядає інакше. Нас вже двоє, а він один, тому не зможе налякати нас обох, чи не так?

– Так, міледі.

Десь грюкнули двері, і до будинку вдерся чийсь громовий голос. За дверима він сформувався у сердиті слова:

– Забирайтеся звідси, заради Галактики!

І крізь стулки дверей, що моментально відчинилися, було помітно, як швидко відступають двоє охоронців у мундирах.

Еблінг Міс увійшов насупившись, обережно поклав на підлогу якийсь згорток і підійшов до Бейти, недбало подавши їй руку. Бейта потисла її енергійно, по-чоловічому. Міс здивовано глянув на неї, повернувся до блазня, потім поглянув на дівчину уважніше.

– Ви заміжня? – спитав він.

– Так. Ми виконали усі юридичні формальності.

Міс зробив паузу. А потім додав:

– Щасливі?

– Поки що так.

Міс знизав плечима і знову повернувся до Магніфіко, аж тоді розгорнувши згорток.

– Знаєш, що це таке, хлопче?

Магніфіко підхопився з місця і схопив клавішний інструмент. Він провів пальцями по численних опуклих кнопках і від радості зробив сальто, загрожуючи найближчим меблям.

Тоді сказав хрипким голосом:

– Це візіосонор – інструмент, що навіть мертвого може потішити. – Його довгі пальці м’яко і повільно пестили інструмент, легко натискаючи на клавіші, застигаючи то на одній, то на іншій, і повітря перед ними засвітилося м’яким, ледь помітним, рожевим світлом.

Еблінг Міс сказав:

– Добре, хлопчику, ти сказав, що можеш зіграти на одному з цих пристроїв, і це твій шанс. Тільки краще налаштуй його. Бо він із музею. – Потім він звернувся до Бейти: – Я зрозумів, що ніхто на Фундації вже не може змусити його заговорити.

Він нахилився до неї ближче і швидко сказав:

– Блазень без вас не говоритиме. Допоможете?

Вона кивнула.

– Добре, – сказав він. – Він майже весь час боїться, і я сумніваюся, що його психіка витримає психічний зонд. Якщо я хочу чогось домогтися від нього, він не повинен помирати від страху. Розумієте?

Вона знову кивнула.

– Цей візіосонор є першим кроком до цієї мети. Він каже, що може на ньому грати, і по ньому видно, що це одна з найбільших втіх у його житті. Тож незалежно від того, добре чи погано він гратиме, він буде врадуваним і вдячним. А потім виявить до мене доброзичливість і довіру. Головне, слухайтеся мене в усьому. – Він кинув швидкий погляд на Магніфіко, який скрутився на канапі калачиком і швидко налаштовував інструмент. Він був повністю поглинений цим заняттям.

Міс невимушено звернувся до Бейти, продовжуючи розмову:

– Ви колись чули про візіосонор?

– Колись чула, – недбало відповіла Бейта. – На якомусь концерті рідкісних інструментів. Мене це не вразило.

– Ну, я сумніваюся, що ви натрапили на хорошого музику. Насправді зараз дуже мало хороших виконавців. Не те, щоб це вимагало чудової фізичної координації – для гри на піаніно, наприклад, потрібно більше зусиль – тут важливий саме розкутий розум. – І тихшим голосом додав: – Ось чому наш живий скелет може бути кращим, ніж ми думаємо. Ідіоти, як правило, бувають хорошими виконавцями. Це один із тих дивовижних парадоксів, що роблять психологію цікавою.

Намагаючись підтримувати невимушену розмову, він додав:

– Знаєте, як працює ця річ? Я вивчив її з цією метою, і все, що мені вдалося дізнатися – це те, що її випромінювання стимулює зоровий центр мозку безпосередньо, навіть не зачіпаючи зоровий нерв. Фактично відбувається використання того почуття, яке ніколи не трапляється у природі. І це дивовижно, якщо замислитися. Те, що ви чуєте – це природно. Це звичайно. Барабанна перетинка, равлик, тощо. Але… тсс! Він вже готовий. Натисніть, будь ласка, он той вимикач. Цей інструмент краще працює в темряві.

У темряві Магніфіко здавався бульбашкою, а Еблінг Міс – брилою, що важко дихала. Бейта щосили напружувала очі, але спочатку це не давало жодного ефекту. У повітрі пролунала тонка, пронизлива мелодія, що лунала то тихіше, то голосніше. Вона ширяла у повітрі, падала і знову піднімалася, наростала, а потім розкотисто вибухла, мов грім, схований десь за завісою.

У повітрі з’явилася маленька кулька, що пульсувала барвами. Вона збільшувалася із ритмічним посмикуванням і луснула в повітрі, розірвавшись на безформні бризки, що закружляли в повітрі і впали донизу довгими стрічками, переплітаючись у візерунки. Вони об’єднувалися у маленькі сфери, кожна з яких мала інший колір – і Бейта нарешті змогла бачити.

Вона помітила, що коли заплющує очі, кольори стають виразнішими; кожен відтінок має свій звук; вона розгубилася від буйства кольорів і зрештою добачила, що кульки – насправді не кульки, а маленькі фігурки.

Маленькі фігурки, міріади маленьких вогників, що танцювали й мерехтіли; зникали і поверталися нізвідки, збиралися докупи і утворювали новий колір.

Бейта чомусь пригадала маленькі кольорові плями, які виникають у темряві, коли так міцно заплющуєш очі, що аж болять повіки. Зараз відбувалося щось подібне: рухливі кольорові візерунки в цятку, що марширували один за одним; концентричні кола, що поступово скорочувалися; безформні маси, які зараз тремтіли. Але все було набагато більшим і різноманітним – а кожна маленька кольорова цятка виявлялася крихітною фігуркою.

Вони помчали на неї парами, і жінка підняла руки, почавши раптом важко дихати, та фігурки попадали, і вона опинилася у центрі блискучої сніжної бурі, тоді як холодне світло спадало з її плечей та рук блискучим потоком, повільно скупчуючись у повітрі в одну точку. І водночас текли звуки сотні інструментів, які вона не могла відрізнити від світла.

Вона спитала себе, чи бачить Еблінг Міс те саме, що й вона. Подив минув, і тоді…

Вона знову спостерігала. Маленькі фігурки (чи дійсно це були фігурки?) крихітних жінок поверталися і нахилялися занадто швидко, щоб розум міг на цьому зосередитися, хапали одна одну, об’єднуючись у зіркоподібні групи, що кружляли – і музика перетворилася на дзвінкий дівочий сміх, що відлунював у вухах.

Зірки зійшлися разом, запалюючи одна одну і повільно утворюючи якусь структуру – і раптом з неї швидко постав палац. Кожен його камінь мав свої барви, кожна барва була крихітною іскоркою, а кожна іскорка міняла свій візерунок і вабила вгору до двадцяти мінаретів, прикрашених коштовними каменями.

Це блискуче полотно розросталося, кружляючи та сплітаючись в ілюзорне