Господиня - Стефані Маєр
Мелані не була налаштована чекати, поки я завершу самокопання. Вона хотіла, аби ми якнайдалі забралися від будинку, і що швидше, то краще. Й думки перепліталися з моїми і виштовхували їх, перешкоджаючи моєму самоаналізу.
«Заспокойся, — наказала я, намагаючись зосередитися на власних думках і відокремити себе від Мелані.— Якщо тут хтось і мешкає, то тільки люди. Повір мені: поміж душ немає відлюдників. Може, твій дядько Джеб…»
Вона рішуче відкинула це припущення: «Ніхто б не вижив у такому відкритому місці. Твої одноплемінники ретельно вишукують будь-які ознаки мешкання. Хто б тут не жив, давно утік або перетворився на ваших. Дядько Джеб знайшов би краще місце для сховку».
«Якщо мешканці перетворилися б на наших, — запевнила я її,— вони б пішли геть. Тільки люди ведуть такий спосіб життя…» — раптом злякавшись, я обірвалася на півслові.
«Що таке?» — насторожившись через мій переляк, Мелані завмерла, перебираючи мої думки в пошуках того, що могло мене так настрахати.
Але в думках моїх не було нічого нового. «Мелані, а що як тут є інші люди — окрім дядька Джеба, Джареда і Джеймі? Що буде, якщо нас знайде хтось інший?»
Вона повільно пропустила крізь себе цю думку, обмірковуючи її з усіх боків. «Так, ти маєш рацію. Вони нас уб’ють. Без сумніву».
Я зробила спробу ковтнути, слиною змити присмак страху в пересохлому роті.
«Нікого іншого немає. І не може бути, — міркувала тим часом Мелані.— Ваші занадто доскіпливі. Вижити міг тільки той, хто умів ховатися. Тож ходімо і перевірмо — ти певна, що там немає твоїх, а я певна, що там немає моїх. Можливо, ми там щось знайдемо, що можна було б використати як зброю».
Мені стало моторошно, коли вона уявила гострі ножі та замашні ломи. «Жодної зброї!»
«Ух! І як тільки такі безхребетні створіння змогли нас перемогти?»
«Хитрістю й чисельністю. Будь-хто з людей, навіть діти, в сотні разів небезпечніший за будь-кого з душ. Ви — як той терміт у мурашнику. А нас мільйони, ми працюємо разом у бездоганній гармонії заради досягнення спільної мети».
І знову, описуючи нашу єдність, я відчула тривогу й розгубленість. Хто я насправді?
Тримаючись чапарелевих кущів, ми наблизились до невеличкої споруди. За всіма ознаками вона була схожа на будинок, звичайнісіньку маленьку хижку обіч дороги, без жодного натяку на інше призначення. Проте чому вона стоїть тут? Загадка; тут-бо нема нічого, крім спеки та порожнечі.
Ніщо не вказувало на чиюсь присутність. Дверна рама без дверей зяяла чорнотою, і лише декілька уламків шибок іще стирчали у порожніх вікнах. На ґанок намело піску, пісок навіть пересипався за поріг. Сірі перехняблені стіни, здавалося, похилились од вітру, ніби він постійно дув ув одному напрямку.
Нерішуче наблизившись до одвірка без дверей, я змушена була себе заспокоювати, повторюючи подумки, що ми тут самі — як і цілісінький день сьогодні, як і вчора.
Темний прямокутник входу вабив мене. Затінок, який він обіцяв, переборов мій страх. Я й далі уважно дослухалася, проте ноги вже несли мене вперед швидкими впевненими кроками. Перескочивши поріг, я швидко притулилася спиною до стіни. То був інстинкт — рефлекс, набутий Мелані за час бурлакування. Засліплена чорнотою, я трохи постояла так, завмерши, і почекала, поки пристосуються очі.
Як ми і передбачали, хижка виявилася порожньою. Всередині ознак мешкання було не більше, ніж зовні. Посеред кімнати на двох уцілілих ногах стояв, похилившись додолу, стіл, біля нього — один-єдиний іржавий стілець. Крізь великі діри в спорохнявілому закуреному килимі прозирав бетон. Одну зі стін окупувала кухонька: поїдена іржею раковина, сервант без кількох дверцят і невисокий, розчахнутий навстіж холодильник, що виставив напоказ свої чорні запліснявілі нутрощі. Біля дальньої стіни тулився каркас від канапи, на якому не лишилося жодної подушки. Трохи перекосившись, але не падаючи, над канапою досі висіла рамка з картиною — собаки грають у покер.
«Затишно, — подумала Мелані цілком щиро. Полегшення, яке вона відчула, було надто великим і не лишило місця для глуму. — Оздоблено навіть краще, ніж твоє помешкання».
Я вже прямувала до раковини.
«Помрій», — промовила добрячка Мелані.
Певна річ, тягнути воду до цього безлюдного місця було б марнотратством. Душі б ніколи не пропустили повз очі таку аномалію. Але я досі крутила старезні крани. Один, наскрізь іржавий, відламався просто в моїй руці.
Потім я повернулася до серванта й, аби все ретельно обдивитися, опустилася навколішки на бридкий килим. Щоразу, відчиняючи дверцята, я сахалася, боячись сполохати котрогось із отруйних мешканців пустелі в його лігвищі.
Перша шафка виявилася порожньою, без задньої стінки — проглядали дерев’яні рейки окільної стіни. Друга була без дверцят, проте в ній лежав стосик старих газет, густо вкритий пилюкою. Обтрушуючи порох на ще дужче запилену підлогу, я витягла одну з газет і прочитала дату.
«Ще з людських часів», — зазначила я, хоча для того, щоб це визначити, дата була непотрібна.
«ЧОЛОВІК СПАЛИВ ЗАЖИВО ТРИРІЧНУ ДОЧКУ», — кричав до мене заголовок, під яким була розміщена фотографія білявої дівчинки-янголятка. То була не перша сторінка — жахливих деталей було недостатньо, аби зі статті зробили передовицю. У нижньому куті сторінки
