Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
Прівєженський вийняв із уст люльку, його очі звузилися глузливо, він закопилив губи.
Одне з крісел було порожнє. Капітан постукав цибухом до лузи.
Вийнялося пулярес і приєдналося до гри.
Про те, про що годі й подумати
Більшість своїх учинків ми можемо пояснити мовою другого роду: ми спроможні висловитися ясно й зрозуміло, чому вчинили так й отак. Навіть коли співрозмовник із поясненням не згоден, він його усе ж р о з у м і є.
Але є вчинки — їх значно менше, — про які ми не в змозі оповісти іншій людині. Розуміємо їх тільки ми самі, їх виражає тільки мова першого роду; а мова першого роду не складається зі слів, вона не організована синтаксою, що відповідає граматиці міжлюдської мови. Тож коли ми, попри все, чинимо спроби такої сповіді — в сповідальні, в обіймах коханки, на смертному одрі, перед високим судом, — з наших уст лунає лише нелогічне белькотіння, до якого ми прислухаємося з безпорадним подивом.
Є, врешті, й такі вчинки — найрідкісніші, — які ми не можемо пояснити також і мовою першого роду навіть самим собі.
Ми здатні їх уявити (уявити можна найбільші безглуздя, особливо постфактум), але ми ніяк не можемо їх обґрунтувати, як обґрунтовуємо логікою послідовности подій кожен вчинок і кожне слово персонажа в мистецтві чи в книжці: в тій сцені герой робить те й те, з такої-то й такої-то причини, позаяк є такою й такою людиною.
Але життя тим і відрізняється від оповіді про життя — тобто від відображення життя, спотвореного мовою другого роду, — що спершу є істина, а тільки потім її висловлюють.
Отож, є такі вчинки, для яких ми не маємо способу описати навіть самі собі мотиви, причини, емоції і думки, що за ними стоять.
Проте якщо й існує єдине правило, що регулює поведінку всіх людей, — то це Правило Меншого Сорому. Можна свідомо діяти задля власного страждання, можна навіть задля власної смерти, — але ніхто не діє задля більшого сорому. Так само, як вода стікає униз по нерівній поверхні завжди до найнижчих станів, як тепло тікає з тіла, так і людина в будь-якій ситуації прямує до меншого сорому.
Іноді віддалений у часі сором здається нам через таку віддаленість не надто дошкульним, — ось як народжується лінь, — але хто при здоровому глузді обере з двох соромів, які йому загрожують, більший? Не зналося причини подібного вибору, не моглося ніяк уявити думок і почуттів, що зумовлюють подібний вибір. То була така ж фундаментальна неможливість, як Сонце в нічному небі або жонатий холостяк.
Проте…
Сиділося на горищі в Збишека, на столі двадцять чотири рублі, вперше гра йшла на гроші, втрата яких могла реально вплинути на хід життя, карти погані, в кишені залишки заощаджень, треба пасувати, пояснити, що вже пізня пора, й піти, це так само очевидно, як і безсумнівно розсудливо й правильно — бачиться, як це робиться, чується, що їм говориться, чується їх, як у відповідь вони бурмочуть напівпритомні прощання… І вже витягнулося останні деньги й поставилося усе на програшну карту.
Або:
Юлія, котра істерично жестикулює й гнівно гримасує з-за спини свого батька, який на мить опанував гнів і стоїть у дверях, розвівши руки: прошу, кажи — й відкривається рота, щоб виплюнути сором найбільший, — на кого, на Юлію, на нього, на всіх. Він стече, як гаряче мокротиння, прилипне до обличчя, одягу, склеїть волосся, зліпить повіки — нехай батько уважно послухає, — а Юлія німо промовляє по складах: не кажи, не кажи, не кажи, — але язик уже відірвався від піднебіння, уже промовляє прокляття, батько панни блідне, заточується, оглядається на дочку, але донечка розвернулася на підборах і втекла вглиб будинку, траснувши дверима, тільки її й бачили. Останній образ панни Юлії: обличчя рум’яне, як рубець від опіку, широко розплющені очі, в очах холодний відчай. Сором ударив, як отруєна стріла.
Або:
Милий Князь сідає до столика, в банку — сто двадцять рублів, Ківайс і Моджиковський виписують векселі, на руках знову немає навіть пари, треба пасувати, а борг уже такий великий, що вкотре доведеться брати кредит у Князя і плазувати перед євреями, — є, отож, намір, думка й воля, щоб кинути карти й устати з-за гри, але замість цього: — Беру прикуп. — І потім немає найменшого здивування, коли зникають гроші на квартплату, гроші на ліки, гроші на прожиття. Навіть серце швидше не забилося. Цього разу не було й надії на перемогу. То навіщо гралося?
Скажуть:
Залежність. Залежність, тобто нав’язлива повторюваність поведінки, — але коли мовою другого роду запитати, що стоїть за такою поведінкою? Тут вона ламається до решти; залишаються запитання, розповідні речення не мають уже сенсу.
Мова першого роду також не може впоратися: м и н е з н а є м о, чому ми робимо те, що робимо.
Учинки не є нашими вчинками. Слова не є нашими словами. Грається, але немає жодного «я», котре грається.
Думка:
«Я існую» — не означає, що існує хтось, хто думає, що він існує; це лише означає, що було подумано думку про існування.
Думається думки, тіло бачиться, торкається, відчувається роботу його вологих механізмів; бачиться, чується, торкається, нюхається, смакується зовнішній світ, предмети, що належать до цього світу, живі й неживі, — але яким чуттям малося би сприймати існування отого гаданого «я»?
Немає такого чуття. Маленькі діти висловлюються у третій особі, тільки умовності міжлюдської мови змушують їх увійти в роль «мене». Й згодом усвідомлення цієї найпершої істини стає дедалі важчим — адже то вже речі немислимі.
Про героїв азарту й швидкість руху Криги
— Чотири.
— Чотири.
— Також.
— То я вісім.
— Тут.
— Пас.
— Хтось підвищує?
— Вісім.
— Пане Фессаре?
— Ничего.
— Капітане?
— Мгм…
— Пане Бенедикте?
— Відкриваємо, відкриваємо.
— Спалений четвіркою.
— Крига від п’ятірки.
— Ну то вибачте! Із двома вогняними дамами на руках, і то вдруге поспіль! Як ви роздавали ці карти, заради Бога!
— Хе, хе, господин Чушин розтринькає увесь капітал, перш ніж побачить свої копальні.
— Ви про мої копальні не турбуйтеся, ви турбуйтеся про свої бумажники.
