Остання збірка - Роберт Шеклі
— Гадаю, у вас є марка? — запитав робот.
— Ні, — відповів Морисон. — Але я куплю її в тебе. Звичайний лист, термінова доставка.
— Чудово, — сказав робот. — Ми щойно випустили нову серію Венусборзьких трикутних. Я вважаю їх великим естетичним досягненням. Вони коштують три долари за штуку.
— Гаразд. Цілком прийнятна ціна. Давай одну.
— Лишається вирішити питання з оплатою.
— Ось! — сказав Морисон, подаючи роботові шматок золотоносної породи вартістю п'ять тисяч доларів. Листоноша оглянув камінь і повернув його назад.
— Вибачте, але я можу прийняти лише готівку.
— Але це коштує більше, ніж тисяча поштових марок! — сказав Морисон. — Це — золотоносна порода!
— Цілком можливо, — відповів Вільямс-4, — та я не запрограмований на аналіз мінералів. Поштова служба Венери не передбачає застосування системи товарного обміну. Я змушений попросити три долари банкнотами або монетами.
— У мене їх нема.
— Дуже шкода.
Вільямс-4 повернувся, щоб піти.
— Але ж ти не можеш просто піти й кинути мене напризволяще!
— Не лише можу, а й мушу, — сумно промовив Вільямс-4. — Я лише робот, містере Морисон. Я створений людьми і, природно, наділений деякими з їхніх почуттів. Так і має бути. Але існує й межа моїх можливостей, яка, по суті, є такою самою, як і в більшості людей на цій непривітній планеті. І, на відміну від людей, я не можу переступити свою межу.
Робот поліз у вихор. Морисон ошелешено втупився в нього. Він бачив позаду зграю вовків, що тремтіли від нетерпіння, а ще тьмяний відблиск золотоносної породи вартістю в кілька мільйонів доларів, що вкривала стіни розщілини.
У ньому щось надломилося.
Щось нерозбірливо вигукуючи, Морисон кинувся вперед і схопив робота за ноги. Вільямс-4, що наполовину сховався у вихорі телепортації, опирався, відбивався й майже скинув Морисона. Але той вчепився в нього як божевільний. Сантиметр за сантиметром він витяг робота з вихору, кинув на землю й притис усім тілом.
— Ви заважаєте роботі поштової служби, — сказав Вільямс-4.
— Це ще не все, чому я збираюся заважати, — прохрипів Морисон. — Смерті я не боюся. Це була моя ставка у грі. Але, чорт мене забирай, я не збираюся помирати через п'ятнадцять хвилин після того, як розбагатів!
— У вас немає вибору.
— Є. Я скористаюся твоїм аварійним телефоном.
— Це неможливо, — сказав Вільямс-4. — Я вам його не дам. А самі ви до нього без допомоги механічної майстерні не доберетеся.
— Можливо, — відповів Морисон. Зараз ми це з'ясуємо. — Він дістав свій розряджений револьвер.
— Що ви збираєтесь робити? — запитав Вільямс-4.
— Хочу з'ясувати, чи зможу я перетворити тебе на брухт без допомоги механічної майстерні. Гадаю, логічно буде почати з твоїх зорових рецепторів.
— Це справді логічно, — сказав робот. — У мене, звісно, немає інстинкту самозбереження. Але мушу попередити, що ви залишите без листоноші всю Венеру. Від вашого антигромадського вчинку багато хто постраждає.
— Сподіваюсь, — відповів Морисон, заносячи револьвер над головою.
— Крім того, — поспішно додав робот, — ви завдаєте шкоди державному майну. Це серйозний злочин.
Морисон розсміявся і змахнув револьвером. Робот зробив швидкий рух головою й ухилився від удару. Він спробував вивернутися, але Морисон навалився йому на груди всім своїм тілом.
— Наступного разу я не промахнуся, — пообіцяв Морисон, замахуючись револьвером.
— Зупиніться! — сказав Вільямс-4. — Я зобов'язаний охороняти державне майно, навіть якщо цим майном є я сам. Можете скористатися моїм телефоном, містере Морисон. Майте на увазі, що цей злочин карається ув'язненням на термін від п'яти до десяти років у виправному закладі на Сонячних болотах.
— Давай телефон, — сказав Морисон.
На грудях робота відчинилося вікно, і звідти з'явився невеликий телефон.
Морисон набрав номер Макса Крендела й пояснив йому ситуацію.
— Бачу, бачу, — сказав Крендел. — Гаразд, спробую знайти Вілкса. Але, Томе, я не впевнений, чи зможу щось зробити сьогодні. Робочий день закінчився. Усе зачинено...
— То повідчиняй! — сказав Морисон. — Я можу усе оплатити. І допоможи Джимові Ремстаатеру.
— Це не так просто. Ти ще не оформив прав на заявку. Ти навіть не довів, що твоє родовище чогось варте.
— Дивись, — Морисон повернув телефон так, щоб Крендел побачив блискучі стіни розщілини.
— Схоже на правду, — зауважив Крендел. — Але, на жаль, не все те, що блищить, — золотоносна порода.
— Що треба робити? — запитав Морисон.
— Треба діяти як належить, поетапно. Я телепортую до тебе державного маркшейдера. Він перевірить твою заявку, визначить розміри родовища і з'ясує, чи не зареєстроване воно за кимось іншим. Даси йому із собою шматок золотоносної породи. Якнайбільший.
— Як мені його відбити? У мене немає інструментів.
— Щось вигадай. Він візьме шматок для аналізу. Якщо порода досить багата, вважай справу зроблено.
— А якщо ні?
— Про це не варто говорити, — сказав Крендел. — Я спробую все владнати, Томі. Зичу успіху.
Морисон вимкнув зв'язок, підвівся й допоміг підвестися роботові.
— За двадцять три роки служби, — промовив Вільямс-4, — вперше хтось погрожував життю працівника державної поштової служби. Я маю повідомити про це поліцію Венусборга, містере Морисон. У мене немає вибору.
— Знаю, — сказав Морисон. — Але мені здається, п'ять чи навіть десять років в'язниці — усе ж краще, ніж смерть.
— Сумніваюсь. Іноді я й туди розношу пошту. Ви самі все побачите місяців через шість.
— Що? — перепитав приголомшений Морисон.
— Місяців через шість, коли я закінчу обхід планети й повернуся до Венусборга. Про такі події слід повідомляти особисто. Але спершу я маю доставити пошту.
— Дякую, Вільямсе. Не знаю, як мені...
— Я просто виконую свою роботу, — сказав робот, прямуючи до вихору. — Якщо через шість місяців ви ще будете на Венері, я принесу вам пошту до в'язниці.
— Мене тут не буде, — відповів Морисон. — Прощавайте, Вільямсе.
Робот зник у вихорі телепортації. Потім зник і сам вихор. Морисон залишився сам у венеріанських сутінках. Він знайшов виступ золотоносної породи трохи більший за людську голову, вдарив по ньому руків'ям револьвера, і в повітрі замиготіли дрібні блискотливі осколки. Через годину на револьвері було чотири вм'ятини, а на блискучій поверхні породи —
