вона йому дуже потрібна, потрібен Готфрід, шкіряні паски з батогами, його руки ще спроможні їх відчувати, її зойки, червоні рубці на сідницях хлопчака, їхні уста, його пеніс, пальці на руках і ногах — за цілу зиму лиш у них є певність, лиш на них можна покладатися: причин він вам не скаже, проте в душі вірить — хоча тепер, певно, хіба формально — в оцю, єдину з усіх різновидів Märchen und Sagen[133], вірить у безпеку зачарованого будиночка в лісі, жодна бомба не впаде на нього просто так, лишень унаслідок зради, якщо тільки Катьє насправді англійський агент і наведе їх, а він знає, що вона так не зможе, що якимось дивом, непомітнішим за відгомін будь-яких слів, британський наліт — єдиний заборонений стусан у спину, до заключного залізного літа Печі. Вона прийде, прийде ця Доля… не так — але прийде… Und nicht einmal sein Schritt klingt aus dem tonlosen Los… З усієї поезії Рільке «Десяту елегію» він полюбляє особливо, відчуває, як гірке пиво Млості починає пощипувати в очах і в носі на спогад про будь-який уривок із… юний мрець, обійнявшись зі своєю Жалобою, своєю останньою єднальною ланкою, відкинувши нині навіть її умовні людські дотики навіки, сходить сам-один, смертельно самотній, вище і вище у гори первісного Страждання, а над головою — знавісніло-чужі сузір’я… І в безлунні судьби ані разу не чуть його кроків[134]… Це він, Блікеро, видирається нагору, піднімається уже добрих двадцять років, ще до того, як у ньому спалахнув пломінь Райху, ще із Африки… один. Хай би яка плоть задовольняла Відьму, канібала й чаклуна, хай би якими квітучими були знаряддя страждання — один, один. Відьми він навіть не знає, не здатен осягнути того голоду, який визначає його/її, лишень у хвилини слабкості його ошелешує, як цей голод може існувати в тому ж тілі, що й він сам. Атлет і його вміння, окреме усвідомлення… Молодий Раугандель, принаймні, так сказав… за багато років до війни… Блікеро спостерігав за своїм молодим другом (навіть тоді вже настільки кричуще, настільки безнадійно приреченим на якийсь різновид Східного фронту) в барі, на вулиці, хай як погано сидів на ньому вузенький костюм і були подерті його черевики, він дуже красиво приймав футбольний м’яч, який жартівники, впізнавши, кидали навіть не знати звідки, — безсмертні фортелі! удар без підготовки, так до неможливості високо, такою досконалою параболою, м’яч злітає на милі, аби пролетіти саме між двома високими фалічними електричними пілонами кінотеатру «Ufa» на Фрідріхштрассе… на голові міг тримати м’яч кварталами, годинами, а ноги красномовні, як поезія… Проте він лишень хитав головою, коли запитували, намагався бути своїм хлопцем, але не міг із себе вичавити… «Це… так буває… м’язи самі… — а потім, пригадавши слова старого тренера: — Це ж м’язове, — чарівно всміхнувшись і вже лиш тим мобілізований, уже гарматне м’ясо, блідий відблиск бару в дифракційній решітці голеної макітри: — Рефлекси, знаєте… Це не я… Просто рефлекси». Коли ж у ті дні для Блікеро все стало перетворюватися з хіті на простий жаль, тупий, як і подив Рауганделя від власного таланту? Він перебачив уже стільки цих Рауганделів, особливо після 39-го, вони переховували таких само таємничих гостей, сторонніх, що часто не мали якогось дивовижнішого дару, крім як завше опиняться там, куди снаряди не… хто-небудь із них, з цієї сировини, «чекає на Переміни»? Вони взагалі про це знають? Він сумнівається… Користуються лише їхніми рефлексами, по сотні тисяч за один раз, інші користуються — королівські метелики, захоплені Пломенем. Уже багато років тому Блікеро позбувся наївності у цьому питанні. Отже, йому судилася Піч, а загублені дітлахи, які нічого не знають і змінять хіба однострої та посвідчення, житимуть і процвітатимуть ще довго після того, як його жар та гази вилетять у трубу. Так, так. Вандерфоґель[135] у горах Страждання. Щось це надто довго триває, він вибрав гру, вважай, лише заради того кінця, що вона принесе, nicht wahr[136]? нині надто старий, грип дедалі важче вилікувати, шлунок надто часто мучить цілими днями, від огляду до огляду помалу сліпнуть очі, він надто «реаліст» і навряд чи вибере смерть звитяжця чи навіть солдата. Йому зараз хочеться одного — вийти із зими, опинитися в теплі Печі, в її пітьмі, її сталевому прихистку, аби дверцята за ним — вузький прямокутник кухонного світла з деренчанням стає дедалі вужчим — зачинилися навік. Усе інше — попередні ласки.
Але йому не байдуже, не байдужіше, ніж слід, і його це дивує — що там із дітьми, з їхніми мотивами. Вони шукають свободи, міркує він, прагнуть, як він, Печі, і така збоченість його переслідує й гнітить… він знову й знову повертається до запустіння й безглуздого образу того, що було будиночком у лісі, а нині перетворилося на крихти й патьоки цукру, зосталася сама лиш чорна безугавна Піч і двоє дітей, пік приємної енергії вже позаду, знову діймає голод, зникають у зеленій чорноті дерев… Куди вони підуть, де вони знайдуть прихисток уночі? Дитяча недалекоглядність… і громадянський парадокс цієї їхньої Маленької Держави, підвалини якої — у тій самій Печі, що неминуче її знищить…
Та кожен істинний бог має бути і будівничим, і руйнівником. Він зростав у християнському середовищі, і сприйняти це було важко, аж до подорожі на Südwest, до його африканської виправи. Серед наждачного пломеню Калахарі, під розгорнутим аркушем прибережного неба, вогню й води він учився. Хлопчак гереро, силами місіонерів колись сповнений жаху перед християнськими гріхами, шакалячими привидами, могутніми європейськими смугастими гієнами, що женуться за ним, прагнучи поживитися душею, коштовною личинкою, що живе в його хребті, нині намагався ув’язнити своїх старих богів у клітці, спіймати у пастки слів, видати їх — диких, паралізованих — цьому вченому білому, який, видається, страшенно закоханий у мову. Носить у заплічнику «Дуїнянські елегії[137]», видані перед самим його від’їздом, мамин подарунок біля трапу, запах свіжої друкарської фарби п’янив його ночами, поки старе вантажне судно повзло із тропіка в тропік… доки сузір’я, нові зірки країни Болю, не стали геть чужими, а пори року не перевернулися догори дриґом… і він не висадився на берег з високоносого дерев’яного човна, що двадцять років тому доправляв із залізного рейду синьоштанні війська для придушення великого Повстання Гереро. Аби знайти в глибині суходолу, серед розколотих гір між Намібом і Калахарі, свого вірного тубільця, свою нічну квітку.
Непрохідні скелясті пустки, обпалені сонцем… безліч миль каньйонів
