Подорож на Місяць - Жюль Верн
— Мені здається, — вигукнув Мішель Ардан, — що з цієї башти виходить озброєна людина у стальному панцирі і з самопалом. Ми будемо почувати себе в ній, як феодали, і, маючи з собою деяку артилерію, ми зможемо протистояти тут усім селенітським арміям, якщо вони виявляться там на Місяці!
— Отже, наш снаряд тобі до вподоби? — спитав Барбікен свого друга.
— Так, так, без усякого сумніву, — відповів Мішель Ардан, оглядаючи його оком художника. — Мені тільки шкода, що його форми не вийшли елегантнішими, а конус — граціознішим. Треба було б на кінці зробити якісь прикраси з різьбленого металу, ну якусь там химеру, якусь пику, саламандру, що виходить з вогню з розкритими крилами і пащею…
— Навіщо все це? — перебив його Барбікен, байдужий до витворів мистецтва.
— Навіщо, друже Барбікен! Леле! Якщо ти ставиш таке запитання, я боюся, що ти цього ніколи не зрозумієш!
— Мабуть, так, мій розумний товаришу.
— Бачиш, як на мене, слід завжди вносити щось від мистецтва у все, що тобі доводиться робити; так краще. Чи не знаєш ти таку індуську п'єсу, що називається «Глиняний візок»?
— Навіть не чув про неї, — відповів Барбікен.
— Це не дивує мене, — продовжував Мішель Ардан. — Так от, щоб ти знав, у цій п'єсі злодій збирається пробити стіну будинка, але перед тим, як пробити, роздумує, чи зробити отвір у формі ліри, чи квітки, чи пташки, або вази. Отже скажи мені, друже Барбікен, якби ти тоді був суддею, чи ти засудив би цього злодія?
— Без усякого вагання, — відповів президент Гарматного клубу. — Ще зважив би і на те, що він зробив крадіжку із зломом.
— Ну, а я відпустив би його, Барбікене! Ось через що ти мене ніколи не зрозумієш!
— Навіть і не намагатимусь, мій шановний художнику!
— Але, принаймні, — вів далі Мішель Ардан, — якщо зовнішній вигляд нашого вагона-снаряда залишає бажати багато кращого, ти мені дозволиш обладнати його всередині так, як мені подобається, з усією розкішшю, яка личить послам Землі?
— Ну, щодо цього, мій Мішелю, — зауважив Барбікен, — ти можеш діяти, як сам бажаєш, ми даємо тобі змогу робити, як тобі до смаку.
Але перед тим, як перейти до приємного, президент Гарматного клубу подбав про корисне, і винайдені ним заходи для послаблення наслідків відбою були застосовані з надзвичайною передбачливістю.
Барбікен цілком слушно вирішив, що ніякі пружини не будуть достатньо потужні, щоб послабити удар, і під час своєї славетної прогулянки в лісі Скерсно дуже дотепно розв'язав цю трудність за допомогою води. Снаряд мав бути наповнений до висоти одного метра шаром води, яка підтримуватиме щільний дерев'яний диск, який вільно ковзався по внутрішніх стінках снаряда.
Це був немов справжній пліт, на якому мали розташуватися мандрівники. Шар води був поділений горизонтальними перегородками, які поштовх від пострілу мав розбити одну по одній. Тоді вода — від найнижчого до найвищого шару, витікаючи відвідними трубками у верхню частину снаряда, мав діяти, як величезна пружина, і диск забезпечений, крім того, сильними буферами, не міг ударитись об дно інакше, як послідовно розбивши всі перегородки. Безперечно, мандрівники все-таки мали відчути сильний відбій після остаточного переходу рідини в верхню частину, але перший удар, майже зовсім послаблювався цією потужною пружиною[65].
Звичайно, що 1 метр води на поверхні 6,6 квадратних метрів повинен був важити 6 600 кілограмів, але тиску газу, який розвивався в колумбіаді, згідно з думкою Барбікена, було цілком досить, щоб перемогти цей додаток ваги. Крім того, удар мав витиснути всю цю воду менш як за секунду, і снаряд негайно мав набрати початкової ваги.
Ось що вигадав президент Гарматного клубу і яким способом він думав розв'язати складне питання про відбій. Зрештою, ця робота, яку цілком правильно зрозуміли інженери фірми Бредвілл, була чудово виконана. Все було зроблено так, що після того як вода вийде геть, мандрівники могли легко позбутися поламаних перегородок і зняти рухомий диск, який підтримував їх у момент вильоту снаряда.
Внутрішні стінки снаряда були вкриті товстою шкіряною оббивкою, що підтримувалася пружинами з найкращої сталі, які мали гнучкість годинникових пружин. Відвідні трубки були заховані під цією оббивкою так, що неможна було навіть догадуватися про їх існування. Отже, було вжито всіх можливих заходів, щоб послабити перший удар, і, за висловом Мішеля Ардана, той міг бути роздавлений, хто був сам «з поганого матеріалу».
Снаряд мав 2,9 метра в діаметрі і 3,9 метра заввишки. Щоб не перебільшувати певної ваги, стінки зробили трохи тонші в верхній частині і трохи товщі в нижній, яка мала витримати всю силу тиску від вибуху піроксиліну. Так само роблять у бомбах і циліндрично-конічних порожніх снарядах, нижня частина яких завжди трохи товща за верхню.
У цю металеву башту заходили через вузький отвір, зроблений у стінках конуса і схожий на робочі отвори в парових казанах. Цей отвір закривався герметично за допомогою алюмінійової пластини, яку тримали міцні гвинти. Отже, мандрівники могли вийти з своєї рухомої тюрми після прибуття до нічного світила.
Але недосить подорожувати, треба дорогою бачити. Це було дуже легко зробити. І справді, під оббивкою були чотири ілюмінатори
