Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Вони говорили про нові для Джонсона товариства, установи, нові види майна і спорту…

На кожному кроці, після кожної фрази він змушений був питати:

— А це що таке?

Йому треба було надолужити те, що протекло без нього за сімдесят три роки, і він відчував: це йому не під силу. Трудність полягала не тільки в тому, що обсяг нових знань був надто великий, а й у тому, що розум його не був так натренований, щоб сприйняти і засвоїти все надбане людством за три чверті століття. Він міг бути тільки стороннім, чужим спостерігачем і об’єктом спостереження для інших. Це також пригнічувало його. Джонсон повсякчас відчував на собі погляди, сповнені прихованої цікавості. Він був чимось на зразок мумії, що ожила, археологічною знахідкою, цікавою пам’яткою старовини. Між ним і суспільством лежала нездоланна грань часу.

«Агасфер!.. — подумав він, згадавши легенду, яку читав ще юнаком. — Агасфер, вічний мандрівник, покараний безсмертям, чужий всьому і всім… На щастя, я не покараний безсмертям! Я можу вмерти… і хочу вмерти! В усьому світі немає людини мого часу, за винятком хіба кількох забутих смертю стариків…. Та й вони не зрозуміють мене, бо вони весь час жили, а в моєму житті провал. Немає нікого…»

У голові раптом ворухнулась несподівана думка: «А ті двоє, що ожили разом зі мною там, у Гренландії?..»

Схвильований, він підвівся. Його нестримно потягло до цих невідомих людей, які враз стали йому такими дорогими. Вони жили в той самий час, що й Фредеріка з маленьким Самуелем… Якісь нитки протягнуті між ними. Але як їх знайти? Крукс! Він мусить знати!

Крукс не залишав Джонсона, користуючись ним, як «живим історичним джерелом» для своєї праці з історії революції.

І Джонсон поспішив до Крукса і виклав йому свою просьбу. Чекаючи відповіді, так хвилювався, наче мав побачитися з дружиною і маленьким сином.

Крукс щось обмірковував. — Тепер кінець вересня… А листопад тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року… Ну, як же, звичайно, Едуард Леслі повинен бути вже в Пулковській обсерваторії, сидіти за телескопом і шукати свої зникаючі Леоніди. В Пулковській обсерваторії найкращий рефрактор у світі. Леслі, напевно, там. Там же ви знайдете і поета Мере. Він писав мені недавно, що їде до професора Леслі. — І, всміхнувшись, Крукс додав: — Видно, всі ви, «старички», почуваєте потяг один до одного.

Джонсон квапливо попрощався і вирушив у дорогу на першому пасажирському дирижаблі, що відлітав на Ленінград.

Він не уявляв собі, яке буде побачення, але відчував: це все, що ще може цікавити його в житті.

Тремтячою рукою Джонсон відчинив двері залу в Пулковській обсерваторів Величезний круглий зал тонув у мороці.

Коли очі трохи звикли до темряви, Джонсон побачив посеред залу гігантський телескоп, схожий на далекобійну гармату, яка спрямувала своє жерло в один з отворів у куполі. Труба була укріплена на масивній підставці, вздовж якої йшли сходи з п'ятдесятьма східцями. Сходи вели і до площадки для спостереження на висоті трьох метрів. З цієї площадки, зверху, лунав чийсь голос.

…— Відхилення од форми розтягнутого еліпса і наближення до форми параболи залежать від особливої дії мас окремих планет, що її комети і астероїди зазнають у своєму русі в напрямі до Сонця. Найбільший такий вплив має Юпітер, сила притяжіння якого становить майже тисячну частку притяжіння Сонця…

Коли Джонсон почув цей голос, що чітко лунав у порожньому залі, коли почув ці незрозумілі слова, йому стало боязко. Чого він прийшов сюди? Що скаже професорові Леслі? Хіба ці параболи і еліпси не такі ж незрозумілі йому, як і нові слова нових людей? Та відступати було пізно, і він кашлянув.

— Хто там?

— Я хотів би бачити професора Леслі.

Чиїсь кроки швидко простукали по залізних східцях.

— Я — професор Леслі. Чим можу бути корисний? — Я — Бенджемін Джонсон, який… який лежав з вами в Гренландії в стані анабіозу… Мені хотілося поговорити з вами…

І Джонсон плутано розповів про мету свого приходу. Він говорив, що дуже самотній, наче сам не свій у цьому новому, незрозумілому для нього світі, розказав навіть про те, що хотів умерти.

Напевно, ці, нові, не зрозуміли б його. Та професор Леслі зрозумів, адже багатьох таких переживань зазнав і він.

— Не журіться, Джонсон, не тільки ви страждаєте від цього розриву часу. Щось подібне пережив і я, так само як і мій друг Мере. Дозвольте вас познайомити.

Джонсон за давньою звичкою потиснув руку Мере. Нові люди відкинули цей звичай і ввели красивий і гігієнічний звичай древніх римлян піднімати на знак привітання руку.

— А ви як, теж з робітників? — спитав Джонсон Мере, хоч той дуже мало скидався на робітника.

— Ні! Я поет.

— Навіщо ж ви заморожувались?

— З цікавості. А можливо, і з горя.

— І ви пролежали стільки ж років, як і я?

— Ні, трохи менше. Я пролежав спочатку всього два місяці, мене «воскресили», а потім вирішив знову поринути в анабіоз. Я хотів… якнайдовше зберегти молодість! — і Мере засміявся.

Хоч і різні були ці троє людей за розвитком і становищем, яке колись займали, та їх зближала однакова дивовижна доля і епоха, в якій вони жили. Розмова дедалі жвавішала. Кожен мав що розповісти іншим.

— Отож, друже мій, — звернувся Леслі до Джонсона, — не тільки ви почуваєте себе відірваним од цього нового світу. Я сам багато в чому прорахувався. Я вирішив піддати себе анабіозу, щоб мати можливість спостерігати небесні явища, які відбуватимуться