Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк

Ну й дивина! Я досі не можу дійти до тями й повірити у фантастичну реальність того, що бачу.

У човні і Кім Михайлович, і Барарата, й Лота.

— Добре, що ти живий, — озивається командир.

— Бідна моя Васка-Кваска, — відчуваю на своєму чолі ніжний дотик Лотиної руки.

Барарата сміється.

— Маева — карашо, дуже добра! — коверкає він наші слова.

— Так що ж усе-таки сталося? — намагаюсь підвестися і — через біль у стегнах — не можу.

— Ти все пам'ятаєш? — замість відповіді запитує Кім Михайлович.

— До тієї миті, як нас підхопила висока хвиля й понесла на суходіл.

— А далі було таке…

Командир воскрешає все те, що я, знепритомнівши, не відчув і не міг побачити.

Після короткочасного затишшя, коли на нас «зиркнуло» око бурі, шторм залютував з новою силою. Хвилі набігали звідусюди. На поверхні води коїлася незрозуміла колотнеча. Вона, мов дзигу, крутила, кидаючи то в один, то в другий бік, лакану.

Уже не допомагали ні весла, ні стерно. Та ми й не пробували ними орудувати. Прив'язавшись наміцно, лежали, благаючи одного — щоб човен тримався на плаву й не перекинувся.

Лакану, покружлявши, нарешті погнало за спінені кучугури валів — у сіру, наповнену вітром безвість.

Навіть під час вибуху підводних вулканів та моретрясіння, коли хвилі цунамі оскаженіло мчать урізнобіч, — навіть тоді у відкритому морі вони відчуваються менше, ніж на березі. Довгі-предовгі, хвилі, як на гойдалці, то піднімають, то опускають човен і мчать далі.

Буря, в яку ми потрапили, була звичайним тропічним циклоном. Як потім нам говорили, синоптики нарекли цей циклон «Наталі». (Багато років тому романіст Джордж Р. Стюарт написав книжку про шторм у Тихому океані, назвавши його «Марія». Відтоді тайфуни, урагани, циклони величають жіночими іменами).

Наталі… Так я іноді називаю і свою Наталку.

Треба ж статися такому збігу, що я мало не загинув од лютого «ока» примхливої тезки моєї милої Наташі!

— Нашу лакану, я вважаю, — додав Кім Михайлович, — підняла не тільки вода штормового океану, а й сейсмічна хвиля. Такі хвилі виникають під час моретрясіння й вибуху підводних вулканів. Тут же, між Кокосовими островами й островом Різдва, де ми, очевидно, перебуваємо, вулканів — безліч. Підхопивши лакану серед океану, та сейсмічна хвиля понесла її на низинний кораловий острів. І, відступаючи, понижчала, а нас лишила у високому гіллястому сідалі.

— І ми не випали, не потонули?

Кім Михайлович метнув погляд на Зайця.

— Он його запитай, нехай розкаже.

— А що розповідати? — зніяковів Альфред. — Шторм в шторм — він нікого не щадить, не зважає ні на ранги, ні на чини.

— І все-таки, хлопче, розкажи, — наполіг командир. — Васькові цікаво послухати.

— Ну… ну, — затнувся Альфред. — Налигач, яким я був прив'язаний, перетерся, і мене жбурнуло аж он на ту гілляку, — показав він ліворуч на зчухране верховіття.

На кількаметровій висоті над нашою лаканою білів довжелезний, схожий на шию жирафи, сучок і на ньому, немов намисто, висів, унизаний кокосовими горіхами, чийсь рятівний пояс.

— Ото я там і був, — пояснив Заєць. — Сидів собі, поки аж спала вода.

— Не сидів, а висів, як кажан, пов'язкою для стегон зачепившись за сучок, — уточнив командир.

— Ой, Васка-Кваска! — сплеснула в долоні Лота. — Ми думал: Зайца літає або-або…[30]

— Полетиш — аякже! — відказав Альфред. — Та й ти, да Гама, скажу, мав вигляд… гм… як у сплячої красуні — лежав непорушно під лавою лакани. Вдарило тебе добряче. Наковтався води, й памороки забило. Ми вже, зізнатися, й не думали, що оживеш, — кліпнув він поруділими бровами. — Всі тебе рятували. Робили масаж серця, розтирали задубіле тіло. А я, як і тоді, після втечі з Голови Дракона, коли відкачував — бідна моя Чао! — макаку, робив тобі штучне дихання.

— Ну, ти ж у нас відомий мавпячий рятівник, — кволим голосом зауважив я.

— Тобто ти хочеш сказати, що й ти, Васько, — мавпа?

— Я цього, Альфреде, не говорив.

— Але так виходить.

— Ну, що мені з вами робити? — знизав командир плечима. — Знову зчепилися, як півні.

Мені добре нам'яло боки — стегно боліло, і я кілька днів пролежав у лакані.

Знову, як і на атолі Туамако, куди нас із Наташею винесла колись течія, — перед нами зараз лежав безлюдний острів.

Видно, так уже мені на роду написано, що я, хлопець із далекого степового села, повинен стати остров'янином, а мої пригоди, почавшись раз, триватимуть безкінечно.

Бідна моя матуся! Вона не хотіла, щоб я пов'язував свою долю з морем.

— Ти ж такий неслухняний, Васильку, — казала жартома й водночас із докором, — як і той англійський хлопець із міста Йорка — Робінзон Крейцнер. Він теж, не послухавши батька й неньки, вирушив у плавання.

Мати, як ви здогадуєтесь, мала на увазі Робінзона Крузо. Він таки був неслух і згодом, коли ковтнув лиха, картав себе за це й гірко розкаювався. «Ніколи, мабуть, — думав він, — поневіряння молодих шукачів пригод не починалися так рано й не тривали так довго, як мої».

Що ж, я, Василь Гайовий, порівнювати себе з ним не беруся, хоч, правда, мої пригоди почалися ще в молодшому віці, ніж у Робінзона Крузо. І кінця-краю їм не видно…

Невже мені судилося стати вічним скитальцем, другим Робінзоном Крузо? Навіть те, що зі мною трапилося в Індійському й Тихому океанах, — ніби захоплюючий роман.

Втім, якби про це та хтось написав. Бо, мабуть, замало бути лише матросом Олександром Селькірком — прототипом Робінзона Крузо — і пережити те,