Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

— Полетіло? — запитав лише для того, щоби випустити із легень повітря і за звуком голосу приховати смішок, який рвався крізь зуби.

— Ні! — в унісон випалило подружжя. Потім Тенгіз додав: — Мій дружба стояв на сходах ресторану, казав, що збоку це скидалося на те, ніби вона той ліхтар собі на голову натягнула.

— Дуже попеклася? — Іван спробував надати голосу співчутливої інтонації.

— Та яке там попеклася! — Тенгіз ляснув обома долонями по керму. — Ти не в’їхав, чувак! Загорілася означає, бляха, загорілася! Запалала наче грьобаний «Гінденбург»![1] Наче смолоскип! Наче наднова! Наче її довбешку перед тим бензином помили!

— У неї на волоссі, мабуть, літр лаку був, — додала Катя. — Спалахнула миттєво.

— Твою маму. — Левін, ховаючи посмішку, притискав до губів кулак.

— Це ще півбіди, — прицмокнув Тенгіз. — Замість репетувати та стояти на місці вона зарепетувала й побігла. Гасити не було чим, хтось спочатку мусив заскочити до ресторану по воду, а та притрушена зірвалася й погнала вулицею в інший бік. Тобто, щоб загасити, її спочатку треба було наздогнати.

— От бляха! — Левін більше не міг стримуватися і розреготався. — І що?

— Наздогнали, — сказав Тенгіз. — Загасили. Поки я прибіг із пляшкою, її вже виваляли головою в багні.

— Бля-а-аха! — розтираючи сльози, простогнав Іван. Зиркнувши на Катерину, спробував заспокоїтися: — Я шарю, що вам не до сміху, але, блін, це так…

— Усе ок. З нею все гаразд, — без особливої теплоти в голосі відзначила Катя. — Обличчя не обгоріло, лише від волосся нічого не лишилося, голова стала схожа на сірникову головку.

— А мене вкінець добило, коли теща після такого відмовилася закінчувати святкування. — Тенгіз примружився: у темряві далеко попереду щось зблиснуло. — Ти прикинь: усі в шоці, у повітрі запах смаленої курки, Наталя ледь жива з переляку, лице у багнюці, реве, на голові мокрий рушник, примчала швидка, блимають мигалки, а теща, типу, у нас іще коровай не поділений!

— Усе, змінюємо тему, — замахала головою Катя, — не хочу більше згадувати!

Кілька секунд вони мовчали, а тоді Тенгіз кинув швидкий погляд через плече на пасажирське сидіння.

— Міро, ти там заснула?

— Ні. Слухаю вас.

Катя й Мирослава не були близькими подругами. Колеги по кафедрі, приятельки, не більше. Утім Мирослава за минулі три роки написала кілька непоганих рецензій на книжки Левіна, двічі допомагала йому з організацією читань у Києві, тож, коли вона, дізнавшись, що Катя з чоловіком везтимуть письменника на презентацію до Конотопа, попросилася поїхати разом із ними, Левін звелів не відмовляти.

— Розказуй тепер ти, твоя черга, — запропонував Тенгіз. — Щось веселе. Якусь прикольну історію.

Мирослава зам’ялася.

— Та-а… не знаю…

Катя спробувала перевести розмову на інше:

— Як твоя мама?

Тиждень тому п’ятдесятидев’ятирічну матір Мирослави поклали до лікарні із запаленням апендикса.

— Нормально. Все гаразд. Зараз апендикс неінвазивно видаляють, лапароскопом чи щось таке, і вона вже на третій день була вдома. — Мирослава враз затихла, ніби про щось замислилася, а за мить заговорила знову, от тільки голос її змінився, зазвучав напружено й водночас нетвердо, наче у підлітка, що вперше розповідає анекдот перед малознайомою компанією, якій відчайдушно прагне сподобатися. — Хочете історію? Окей. Ми тиждень тому вигнали квартирантів із дачі.

Мирославині батьки мали у Вишгороді на березі Дніпра земельну ділянку, де ще до приходу до влади Януковичів збудували триповерховий котедж. Три роки тому, коли витрати на опалювання тих хоромів стали непідйомними, вони законсервували третій поверх, а нижні два почали здавати квартирантам. З минулого листопада котедж винаймала багатодітна і страшенно неохайна сім’я переселенців із Донбасу.

— Це ті, що з-під Єнакієвого? — уточнив Тенгіз.

— Так. Срач нереальний розвели. Татові урвався терпець. Сказав, що грошей, які вони за півроку заплатили, не вистачить, щоб хату віддраїти, і вигнав їх. То уявіть, вони перед тим, як забратися, наглухо позачиняли всі вікна й відкрутили на повну конфорки газової плити.

Тенгіз присвиснув.

— Усе гаразд, — Мирослава змахнула долонею, у півтемряві салону цей жест ніхто, крім Каті, не помітив, — ми вчасно почули запах газу й провітрили, але…

— Треба було написати заяву в поліцію, — перебив Іван.

— Ми спершу хотіли, але подумай сам: що з тієї заяви? Ми б однаково не довели, що вони це навмисно. Та й зустрічатися з ними бажання більше не було. — Несмілива і якась трохи дивна посмішка зрушила кутики її губ, і Мирослава додала: — Це не вся історія.

Відчуваючи, що насувається найцікавіше, Левін викрутив голову та вихилився із сидіння, щоби бачити Мирославу.

— Ну?

— У квартирантів була кішка. Не породиста, звичайна дворова. Ми не забороняли тримати її в будинку, але коли приїхали, кішки не було, і ми вирішили, що квартиранти забрали її з собою. — Дівчина тихо кахикнула, потім зітхнула й немовби сховалася за посмішкою. — Виявилося, кішку вони просто покинули — залишили на вулиці. І ще виявилося, що вона була вагітною і розродилася, як я розумію, cаме перед тим, як квартиранти забралися. Це я вже потім здогадалася, бо спочатку ми про кошенят не знали, вони ще надто малі були й не показувалися. Коротше, увечері того дня, коли ми приїхали, кішка прийшла до будинку, взялася тертися об двері й голосно нявкати — просилася досередини. Мій батько прогнав її. Не через те, що не любить котів, просто він досі сердився на тих придурків, що ледь не спалили дачу, й розумів, що в будинку до осені ніхто не житиме. Не було куди її пускати. Зате кішка вирішила, що її вигнали через кошенят. Вона задушила всіх до одного, усіх шістьох, і за півгодини притягла на ґанок. Виклала рядком перед дверима. Типу, дивіться — проблема вирішена, кошенят нема, пустіть мене назад.

На кілька секунд у салоні запала мовчанка, яка на тлі одноманітного гудіння двигуна здавалася ще більш гнітючою. Тенгіз та Іван крадькома перезирнулися. Іван Левін самими губами зобразив: «Що це за херня?!» Тенгіз стенув плечима — мовляв, напевно, це така прикольна історія, — а тоді промимрив:

— Ага, окей.

Левін, сухо прокашлявшись, скоса поглянув на Катю:

— Нагадай, чого ми не захотіли обговорювати ваше весілля?

Катя спершу вирішила прикритися самозаглибленим мовчанням, але передумала й удруге кинулася на допомогу приятельці. Нахилившись, попросила Івана:

—