Господиня - Стефані Маєр

У моїй голові почулося тихе зітхання Мел: «Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося».

Сльози, що котилися по моїх щоках, належали нам обом.

Сонце вже перевалило за полудень, коли моє авто перетнуло кордон штату. Я не бачила нічого, крім білих і чорних ліній на асфальті, та ще великих зелених покажчиків, що час від часу виринали, скеровуючи мене далі на схід. Тепер я поспішала.

Хоча куди саме поспішала, так і не знала точно. Подалі від усього, напевно. Від болю, смутку, карання за втраченим і безнадійним коханням. Невже це значить — подалі від мого тіла? Інша відповідь на думку не спадала. Так, я досі мала намір перемовитися з цілителем, але відчуття було таке, наче рішення вже прийнято. Пустопляс. Капітулянтка. Я крутила й вертіла подумки ці слова, намагаючись із ними змиритися.

Знати б як, я вберегла б Мелані від лап шукачки. Але це надто важко. Ні, неможливо.

Та я спробую.

Я подумки дала їй таку обіцянку, але вона не слухала. Вона дрімала. «Поступилась», — подумала я, коли вже було запізно, аби самій піти на поступки і простягнути Мелані руку допомоги.

Я намагалася триматись подалі від червоного каньйону з її спогадів, але він мене не відпускав. Хай як я старалася зосередитись на машинах, що з гулом мене обганяли, на фурах, що неслися до порту, на парочці маленьких гарненьких хмаринок, що пропливали вгорі, я не могла до кінця вивільнитися з павутини марення. Згадувала Джаредове обличчя під тисячами різних кутів, спостерігала, як росте Джеймі — не щодня, а щогодини — такий самий худий, самі шкура й кості. Мої руки щеміли від бажання їх обох обійняти. Ні, не щеміли, то було набагато болісніше відчуття — суглоби ламало й викручувало. Ні, не можу більше! Подалі звідси!

Я їхала майже наосліп вузькою автострадою на дві смуги. Пустеля навкруги стала ще одноманітнішою і мертвотнішою. Пласкішою, безбарвнішою. В такому темпі я прибуду до Тусона ще задовго до вечері. Вечеря. Сьогодні я ще нічого не їла, і коли усвідомила це, у мене в животі забурчало.

У Тусоні на мене чекатиме шукачка. На саму думку про неї шлунок звело, голод миттєво поступився нудоті. Нога машинально послабила газ.

Я глянула на карту, що лежала на пасажирському сидінні. Скоро буде зупинка — місцина називається Пік Пікачо. Можна буде зупинитися, перекусити. Відстрочити зустріч із шукачкою на декілька дорогоцінних годин.

Ця незнайома назва — Пік Пікачо — викликала в Мелані дивну стримувану реакцію. Може, моя господиня бувала тут раніше? Я покопирсалась у її пам’яті,— краєвид, запах, що-небудь, що б нагадувало це місце, — але нічого не знайшла. І знову сплеск цікавості, який Мелані одразу ж придушила. Що означають для неї ці слова? Вона позадкувала у далекі спогади, геть від мене.

Мені стало цікаво, і я поїхала швидше, сподіваючись, що краєвид її спровокує.

Здіймаючись над приземкуватими скелястими пагорбами, удалині над виднокраєм почала окреслюватися одинока гора. Вона була не дуже великою, проте мала незвичну виразну форму. Мелані вдавала цілковиту байдужість, спостерігаючи її наближення.

Чому вона силкується мене переконати, що їй байдуже, коли очевидно зворотне? Сила, з якою вона опиралася моїм пошукам, мене занепокоїла. Колишня чорна стіна опустилася намертво і була набагато щільнішою, ніж раніше, хоч я взагалі вже не сподівалися її побачити.

Я постаралася не звертати уваги, не бажаючи думати про те, що Мелані стає сильнішою. Натомість дивилася на гору, вивчаючи її обриси на тлі блідого розжареного неба. Щось у обрисах гори було до болю знайоме. Щось таке, що я впізнавала, хоч і була певна, що ні я, ні Мелані не бували тут раніше.

Ніби намагаючись відвернути мою увагу, Мелані раптом занурилась у яскравий спогад про Джареда, заскочивши мене зненацька.

…Здригаючись від холоду, я ще більше загортаюсь у куртку і напружую зір, вдивляючись у притлумлене жарево сонця, що сідає за густими колючими деревами. Я кажу собі, що насправді не так холодно, як мені здається, просто тіло ще не призвичаїлося.

І хоча мені моторошно в незнайомому місці, і наближення Джареда я зовсім не чую, руки, що несподівано лягають мені на плечі, анітрохи мене не лякають — надто знайома для мене їхня вага.

— Тебе спіймати — раз плюнути.

Навіть зараз у його голосі звучить посмішка.

— Я бачила тебе ще до того, як ти зробив перший крок, — не обертаючись, мовлю я. — У мене очі на потилиці.

Теплі пальці проводять по моєму обличчю від скроні до підборіддя, залишаючи по собі вогняну доріжку.

— Ти схожа на лісову фею, що ховається поміж дерев, — шепоче Джаред мені на вухо. — На лісунку. Таку прегарну, яка буває лише в казці.

— Треба насадити коло хижки побільше дерев.

Він хихикає, і від цього звуку мої очі й губи мимоволі розтягуються в усмішці.

— Не обов’язково, — каже він. — У тебе завжди такий вигляд.

— Сказав останній чоловік на Землі останній жінці напередодні розлуки.

Поки я говорю, моя усмішка в’яне. Сьогодні усмішки не тримаються.