Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко

— Я думаю, що найкраще буде, коли ми деякий час працюватимемо з Олесем. У нього зараз роботи буде небагато, зерно він майже закінчив. А в мене є деякі питання, що їх розв’язати він зможе якнайкраще. Так, от ми з ним трохи й попрацюємо… якщо він нічого не має проти.

Олесь погодився — правда, дещо здивовано. Він був єдиний, хто й досі не розумів нового співвідношення сил. А втім, це його мало цікавило. Він був радий з самого факту замирення з Раєю.

Так закінчувалися своєрідні організаційні збори, що виявили остаточну розстановку сил навколо чудесного генератора. Данило Якович вже одягнув свого незмінного кашкета, збираючись виходити разом з усіма з кімнати, як до кімнати вбіг захеканий робітник. Він спинився при дверях і зам’явся:

— Данило Якович… там таке…

— Що таке?

— Та до наших пасток попали такі великі пацюки, яких ми й не бачили ніколи. Як кішки… ні, майже з собаку на зріст.

Обличчя Данила Яковича посерйознішало. Він насунув кашкета:

— Ходім, покажеш.

Вони вийшли. Містер-Пітерс поглянув на Рому, на Олеся. Потім він поманив їх до себе пальцем:

— Слухайте, — сказав він пошепки, — чи не наслідок це того, що вони нажерлися просвіченого зерна?..

— Не може бути, — вагався Рома, — так швидко?

— А кішка?.. А лисина Андрія Антоновича? Адже ми нічого ще не знаємо про строки впливу нашого проміння.

Рома й Олесь мовчали. Найгірше відчував себе Олесь — саме ж він, зрештою, був винний утому, що пацюки дістали змогу їсти просвічене зерно.

— Ходім, — розпорядився Містер-Пітерс суворо.

— Куди?

— Та подивимось на пацюків. Може, це ще й не те. Раю, — голосно покликав він, — якщо бажаєте, ходімте з нами. Ми до тих пацюків, це ж цікаво.

Але Рая не схотіла:

— Та я не переношу навіть згадки про цих мерзенних тварин. Ні, не піду…

Приятелі знайшли Данила Яковича біля пасток. Дійсно пацюки були дуже великі. Звісно, робітник у своєму запалі трохи перебільшив. Можна було говорити тільки про величину доброї кішки, а не собаки. А втім, і цього було досить. Пацюки лежали, вийняті з пасток, задушені ними. Кожен з них був близько тридцяти сантиметрів завдовжки — і майже на стільки ж тягнувся довгий облізлий хвіст. Рома навіть зіщулився з огиди:

— Бр-р… — промурмотів він, — не переношу такої погані.

Містер-Пітерс уважно приглядався. Він чув, як розпоряджався Данило Якович поставити пастки, як наказував завтра ж поїхати до міста й привезти надійної отрути, щоб як слід заходитися винищувати пацюків. Звісно, так і мав робити директор. Містер-Пітерс відійшов убік.

— Ні, — сказав він приятелям, — ні, це не те. Це просто великі пацюки і більш нічого. Ходім. Це не наша справа.

Проте, відходячи, він ще раз або два озирнувся; і йшов додому похмурий і заглиблений у свої думки. Все ж таки в нього не було певності. Попрощавшись з Ромою й Олесем, Містер-Пітерс пішов не до своєї кімнати, а до лабораторії. Там він замкнув за собою двері, розіклав на столі папери, привезені з собою, і заглибився в них.

Це були складні, заплутані схеми якихось апаратів. Досвідчене око радіоаматора пізнало б у них знайомі риси відрядників, приймачів, телевізорів. Містер-Пітерс чогось шукав. Нарешті, він стукнув кулаком по столу:

— Все одно, буде по моєму. Я доведу. Будь що, доведу. І ніякі пацюки не завадять мені зробити це.

Більше він не проронив ні слова. Він працював, обгортаючи папери, і самого себе, і всі речі в лабораторії хмарами пахучого диму з люльки.

Читач погодиться з нами: не наша, зрештою, справа описувати докладно всі побутові обставини життя чотирьох експериментаторів у радгоспі «Перемога». Так само не можемо ми й спинятися щоразу на цікавих психологічних аналізах настроїв і сердечних тяжінь Роми, як би не співчували ми цьому дуже симпатичному юнакові. Навіть образ Раї, золотоволосої Раї, яку ми залишили в попередньому розділі в стані душевних хитань і образи, навіть цей чарівний образ Раї не може примусити нас узятися до витонченого заглиблення в примхливі таємниці жіночого серця.

Перед нами поставлене інше, важке й відповідальне, завдання — уважно й пильно стежити за розвитком подій, щільно зв’язаних з виникненням і роботою чудесного генератора. Зрештою, що таке кохання, ревнощі й інші особисті справи поряд з важливими науково-технічними факторами?.. Скажімо — тяжіння до чорноокої красуні Ганни поруч з серйозною працею коло просвічування корів?.. Звісно, про Ганну можна час від часу згадувати, навіть згадувати з якимсь солодким і болючим зітханням. Проте, корови — це цілком реальна річ. І Тетяна Гаврилівна так само. Зокрема тоді, коли людина, що зітхає по Ганні, дуже любить сметану, молоко й інші молочні продукти, а додумлива Тетяна Гаврилівна відразу помічає це й починає годувати таку людину найгустішими вершками і найсмачнішою сметаною. І та людина… проте, навіщо секрети? Скажемо просто, Рома знайшов чудесний спосіб контролювати вплив просвічування ультракороткими хвилями корів. Щоранку він випробував зразки молока й вершків від просвічуваних корів — і щоранку помічав певний ефект: молоко помітно густішало, вершки жирнішали и солодшали, Тетяна Гаврилівна усміхалася дедалі приємніше — і обличчя її чомусь робилося дедалі симпатичнішим…

Олесь закінчував зерно. Непросвіченим залишилося лише те зерно, яке вирішено було використати для контролю, висіявши поряд з просвіченим: адже так найлегше було порівняти паростки й зеленя.

Кролі, що з ними працювала Рая, зростали просто перед очима. Вчора ще зовсім малесенький кролик — сьогодні поважно ворушив довгими вусами і навіть намагався в міру своїх сил і можливостей — фліртувати з сусідками по кролятнику. І з цих просвічених кролів повільно, але певно створювалася нова порода великих