Веселка тяжіння - Томас Пінчон
«Тільки майже» з огляду на кількість відступників. Щодня хтось переходить до Титанів, у їхні змагальні субтворення (як може плоть отак перекидатися, так струменіти і нітрохи не втрачати у красі?), у заспокоєння спочинку оспіваної народом Смерті (порожні камінні покої), геть, наскрізь, униз під тенета, донизу, донизу — аж до повстання.
У твердогранному відлунні глибоко внизу ворушаться Титани. Вони — всі ті сили, яких нам бачити не годиться, боги вітру, боги пагорбів, боги заходу сонця, ми навчилися до них не наближатися, щоб не вдивлятися у них, хоча багато хто з нас таки вдивляється, у сутінках міських околиць залишає їхні електричні голоси позаду і переходить під навічно відокремлений покрив нічного шляху, аж поки
Раптом Пан — не підскакує — його обличчя нестерпно гарне, прегарний Змій, чиї кільця веселковими мотузками стягнули небо — розтинає до твердої кістки страху…
Ніколи не йди вночі додому пустельним перелогом. Ніколи не йди до лісу, коли темно, навіть у передвечір’ї — бо воно тебе схопить. Не сиди так під деревом, притиснувшись щокою до кори, бо у місячному світлі неможливо розібрати, чоловік ти, а чи жінка. Волосся твоє розсипається білим сріблом, тіло твоє під сірою тканиною настільки виразно вразливе, настільки приречене на потворне звиродніння. А раптом він прокинеться і побачить, що тебе нема? Тепер він завжди однаковий, уві сні чи наяву — ніколи не полишає єдиної своєї мрії, більше нема різниці між світами: вони стали для нього одним цілим. Танатц і Маргерита були його останнім зв’язком із минулим, ось, мабуть, чому вони пробули так довго, його охоплював відчай, він хотів утриматись, потребував їх… але тепер, коли він на них дивиться, то більше не бачить так часто. Вони розгубили принесену із собою реальність, а Ґоттфрід свою утратив, геть усю давно віддав Блікеро. Тепер хлопець рухається від зображення до зображення, від кімнати до кімнати, то поза дією, то у ній… все, що повинен робити, робить. День має свою логіку, свої потреби, цього Ґоттфріду не змінити, не відкинути, неможливо жити ззовні. Він безпорадний, він у надійному прихистку.
Ще кілька тижнів — і все скінчиться, Німеччина прогрáє Війну. Лишилася рутина. Хлопець уявити собі не може, що гряде за останньою капітуляцією. Якщо їх із Блікеро розлучать, то що станеться з плином днів?
А якщо Блікеро помре ні будь ласка благаю нехай він не вмирає… (але він помре).
— Ти мене переживеш, — шепоче він. Ґоттфрід вклякає біля його ніг у собачому нашийнику. Обоє в армійських одностроях, уже давненько не вдягали жіночого вбрання. Сьогодні мають бути чоловіками, це дуже важливо. — Ех, добре тобі, маленький ти негіднику…
Просто ще одна гра, ще один привід відшмагати? Ґоттфрід мовчить. Коли Блікеро потрібна відповідь, він так і каже. Часто йому хочеться лише говорити, іноді годинами. Раніше з Ґоттфрідом ніхто так не розмовляв. Батько виголошував накази, речення, безглузді судження, мама була емоційна, з неї до нього потужно струменіли любов, розчарування і придушений жах, але вони ніколи не говорили по-справжньому. Це настільки надреально… відчуває, що треба зберегти кожне слово, жодного не можна загубити. Слова Блікеро для нього — неймовірна коштовність. Він розуміє, щó Блікеро хоче віддати, нічого не прагнучи для себе натомість, віддати все, що любить. Ґоттфрід вірить, що живе для Блікеро, навіть якщо всі інші цього вже не роблять, а в новому царстві, яке вони тепер минають, вони з Блікеро — єдині живі мешканці. А чи сподівався він, що це забере, поглине його? Сім’я Блікеро, що бризкає в отруєний гній його нутрощів… марна трата, марнота марнот… але… так само, як злягання чоловіка з жінкою найбільшою мірою вражає у своєму наближенні до воріт життя, хіба не відчував він чогось іншого, чогось величнішого, попри домовленості щодо проникнення, стилів, про байдуже зірвані частини одягу, прозорі й тлінні, як зміїна шкура, панчохи, про наручники та ланцюги, що означають рабство, яке він відчуває у своєму серці… все стало театром, коли він наблизився до воріт Іншого Царства, десь усередині заворушилися велетенські білі морди незворушних звірів у мерзлоті, відштовхнули його, кора і мантія мугикають таємницю зовсім недоступно для його нечуйного вуха… а ще ж мають бути оті, коханці, чиї геніталії таки направду присвячені лайну, фіналам, розпачливим ночам на вулицях, коли зв’язки виходять з-під контролю, вириваються або перериваються, зібрання пропащих — стільки ж у актах смерті, як і в актах життя, — або вирок залишатися самотнім ще на одну ніч… Чи відмовлять їм, чи обійдуть їх геть усіх?
Зближуючись, заглиблюючись знову і знову, Ґоттфрід намагається бути відкритим і розпускати сфінктер своєї душі…
— Іноді мрію відкрити край Світу. Хочеться довести, що таки є край. Мій гірський терлич завжди знав, але обійшлося це надто дорого.
— Америка була краєм Світу. Посланням для Європи завбільшки з материк, неминучим. Європа знайшла місце для свого Царства Смерті, особливої Смерті, винайденої Заходом. У дикунів були
