Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс
– У твій табір, Аслане, – украдливо почала Чаклунка, – устряв зрадник.
Не було потреби в особливій прозорливості, аби зрозуміти, на кого вона натякає. Та навіть Едмунд, після усіх своїх поневірянь, а головне – після ранкової розмови з Асланом, таким себе не відчував і навіть очі не ховав. А коли так, то, здавалося б, чаклунчині слова аніякого впливу не мали.
– Якщо і була провина, його вчинок, який би той не був, не спрямований проти тебе, – відповів на те Аслан.
– А чи не позабув тут дехто давній заповіт? – не вгамовувалася Чаклунка.
– Скажімо, підзабув. Тож нагадай мені, про який саме заповіт ведеш ти мову?
Судячи з усього, з якоїсь невідомої причини Аслан сприймав чаклунчині закиди цілком серйозно.
– Якщо є потреба в тому, я нагадаю! – голос Чаклунки, украдливий до того, зірвався мало не на виск. – Я нагадаю, що вибито на кам’яних скрижалях, що за два кроки звідси на кам’яній плиті, що дехто Столом називає, що вирізьблено письменами настільки давніми, наскільки ж довгий спис на тілі Світового дерева[1]?! Чи нагадати вам, що вирізьблено на скіпетрі Вседержителя?! Кому-кому, але Аслану не личить забувати про закляття, накладене на Нарнію на початку всіх часів. А сказано, що зрадництво спокутою виправдати неможливо. І зрадництво хай не залишиться безкарним, а той, хто зрадить, – буде мій за правом, а що робити з ним – то вже моя турбота: як схочу – так і страчу…
– Ось воно як! Ви, мабуть, підробляли катом до того, як удавати з себе королеву почали?
– Помовч, Бобре! – У голосі Аслана почувся грізний рик.
– А отже, – як нічого й не було, вела далі Чаклунка, – нащадок сей людського роду вже в моїх руках, і я своє візьму. Спокутує зрадництво одне – тільки кров, а запорукою тому – закляття давнє.
– Якщо у твоїх руках, що ж – спробуй-но, візьми! – протягнув бик, що стояв поруч, чи краще сказати, якась дивна істота, з тулубом бика і людською головою.
– Який дурний! – на вустах у Чаклунки заграло щось подібне до усмішки, а як правду сказати – звірячий вищир. – Чи не гадаєш ти, що твій володар дозволить тут кровопролиття – і через що? – щоб позбавити мене моїх законних прав? Кому, як не йому, наглядати за тим, аби ніхто не посягнув на право, що є спрадавна моїм? Кому, як не йому, відомо, що станеться, коли я не дістану тієї крові, що мені належить? Вогонь поглине Нарнію, а ту пустелю, що він залишить за собою, – накриє потоп. Ви хочете цього?!
– Твоя у тому правда, і заперечувати я не стану, – у відповідь кивнув Аслан.
– Аслане, – палко прошепотіла Сьюзан у левине вухо, – хіба ти не в змозі завадити тому закляттю? Вигадай хоч що-небудь, щоб піти йому наперекір!
– Наперекір задуму Творця?! – Аслану на обличчя набігла тінь, і вже ніхто з подібними питаннями до нього не звертався.
Едмунд стояв від Аслана з іншого боку. Він теж не зводив з Лева очей. Хлопець задихався від почуттів, що вирували у нього на серці. Йому навіть перехопило дух, і він замислився, що б такого сказати. Але вже за мить зрозумів, що ніхто ніяких слів від нього не чекає, тому визнав за краще промовчати та робити так, як велять.
– Відійдіть-но всі подалі! – сказав Аслан. – З Чаклункою нам треба перемовитись наодинці.
Усі як один відступили. Що кожному довелося пережити в очікуванні за нескінченно довгі хвилини, доки лев та Відьма розмовляли віч-на-віч!
– Ох, Едмунде! – тільки й мовила Люсі та раптом запнулася і залилася сльозами.
Пітер стояв осторонь, відвернувшись від інших, виглядаючи щось у морській далині. Бобри завмерли, взявши одне одного за лапки та опустивши голови додолу. Кентаври переминалися з ноги на ноги, постукуючи копитами. Невдовзі над пагорбом запала така тиша, що чутні стали ледь помітні звуки, на які іншим разом ніхто б уваги не звернув: ось у височині прогудів джміль, десь у лісі тенькнула пташка, легкий вітерець скуйовдив листячко… а переговори Аслана та Чаклунки і досі тривали.
Та нарешті всі почули голос Аслана:
– Можете повертатися. Ми владнали справу. Крові вашого брата Чаклунка будь-що не жадає.
Над пагорбом прокотилося зітхання, ніби всі довго-довго стояли, затамувавши дух, і тільки-но тепер спромоглися нарешті вдихнути на повні груди. То тут, то там почулися тихі розмови. Чаклунка вже зовсім зібралася йти, як обернулася. В її очах спалахнуло зловтішне торжество.
– А як мені знати, що нашу угоду буде дотримано? Чи можу я бути впевнена, що…
У відповідь Аслан лише підвівся з трону і отверз пащу, із пащі вирвалось грізне гарчання, гарчання переросло в оглушливий рев, почувши який, Чаклунка вирішила за краще підхопити спідниці та забратися геть з-перед очей.
Розділ 14
Торжество Відьми
Щойно Чаклунка подалася геть позаочі, Аслан оголосив:
– Ми залишаємо це місце, до того ж, ще й негайно; кожне місце має своє призначення, є воно і в цього. А табір свій ми розіб’ємо біля броду Гарони ще надвечір.
Звичайно, усіх розбирала цікавість, чим завершилися його перемовини з Чаклункою, чому саме вони мусять залишити вже обладнаний табір і податися геть незрозуміло куди, та суворе обличчя Аслана нічого не виказувало, та й від останнього його рику ще дзвеніло у вухах, тому заговорити з ним не наважилася жодна жива душа. Після трапези на свіжому повітрі нашвидкуруч та просто на пагорбі (на ту годину сонце вже припікало, висушивши ранкову росу) усі стали збиратися у путь: розбирати шатро та в’язати поклажу, і вже біля другої опівдні вони вирушили у похід. Йшли особливо не кваплячись, легкою ходою, на щастя, як з’ясувалося, то було не так вже й далеко.
Першу частину переходу Аслан ішов поруч із Пітером, по дорозі пояснюючи тому план бойових дій:
– Тільки-но Чаклунка завершить задумане у тутешніх місцях, скоріш за все, вона зі своїм військом поверне додому – готуватися до облоги, у цьому випадку було б непогано перехопити їх по дорозі та відсікти їй зворотний шлях ще у лісах.
Далі він окреслив два плани можливого розвитку подій: один –
