Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

У темряві тієї жаскої ночі ніхто не бачив сліз, що текли по щоках Тассоне, а після того більш ніхто в секті не бачив і його самого. Наступного ранку він покинув Рим і чотири роки жив, ховаючись од світу, улаштувався до лікарні, що дало йому доступ до наркотиків. Тепер він потребував їх не лише для того, щоб тамувати біль у хребті, а й щоб притлумлювати спогади про ту ніч, які невідступно переслідували його. Тассоне жив сам-один і не водив ні з ким товариства. І поступово занепадав на силі. А коли нарешті звернувся до лікаря, той зразу підтвердив його власний діагноз: біль у хребті спричиняла пухлина. Вона виявилася злоякісною і вкоренилася в такій ділянці хребта, що ніяка операція була неможлива.

Тассоне повільно вмирав, і тепер йому як ніколи зажадалося дістати Боже прощення. Милосердний Христос має простити його. А він сам спробує довести, що гідний прощення, спробує виправдати бодай те, що можна ще виправити.

Напружуючи останні сили, Тассоне вирушив до Ізраїлю. Він мав при собі вісім флаконів морфіну, щоб погамовувати безперервний пульсуючий біль у спині. Він їхав на пошуки чоловіка на прізвище Бугенгаген. Цей рід був причетний до боротьби з сатаною від самого початку людської історії. Саме один з Бугенгагенів розшукав 1092 року першого нащадка сатани і винайшов спосіб знищити його. А 1710 року інший Бугенгаген знайшов другого дияволового нащадка й позбавив його змоги виявити щонайменшу владу на землі. То був рід фанатичних поборників віри, справжніх сторожових хортів Христових. їхньою заповітною метою було не допустити влади нечистого на землі.

Сім місяців пішло в Тассоне на те, щоб розшукати останнього з роду Бугенгагенів. Той жив потаємно, переховуючись у стародавній фортеці, давно вже заглибленій у землю. Там він, як і сам Тассоне, чекав недалекого кінця, скрушно спостерігаючи кричуще безладдя сучасного світу й караючись тим, що не виконав своєї місії. Він знав, що часу лишилося обмаль, але був безпорадний і не міг відвернути народження сина сатани на землі.

Тассоне провів зі старим усього шість годин. Розповів йому все, що знав, не приховавши й своєї участі в народженні Звіра. Бугенгаген слухав священика з розпачем, але на його благання втрутитися відповів відмовою. Він сам ув’язнив себе в своєму підземному казематі й не наважувався виткнутися на світ Божий. Сказав тільки, що до нього має прийти людина, близько пов’язана з хлопчиком.

Потерпаючи, щоб не опізнитися, Тассоне одразу ж подавсь до Лондона з метою розшукати Торна й переконати його в тому, що він повинен прилучитися до святої справи. Він благав Бога, щоб той оберігав його, бо знав, що й нечистий не спускає його з ока. А диявольська сила була йому добре відома, і Тассоне застерігався як тільки міг, аби вберегти своє життя та рештки сил доти, доки він знайде Торна й звірить йому свою страшну таємницю. Якщо він устигне це зробити, то дістане прощення і зможе ввійти в Царство Боже.

Тассоне найняв убогу кімнатчину в Сохо й перетворив її на справжню фортецю проти диявола, не менш надійну, ніж храм Божий. Головною його зброєю було Святе Письмо. Він заклеїв усі стіни й навіть вікна сторінками біблійних текстів. На це в нього пішло сімдесят Біблій. Скрізь висіли хрести, повернені під різними кутами, а надвір священик виходив лише тоді, коли викладений скалками дзеркала хрест у нього на шиї відбивав пряме сонячне світло.

Та невдовзі виявилося, що доступитися до Торна нелегко, а тим часом біль у спині й далі загострювавсь і забирав у Тассоне останні сили. Розмова в посольському кабінеті закінчилася невдачею. Він наполохав Торна, і той вирядив його за двері. Тепер Тассоне невідступно переслідував Торна де тільки міг, усе глибше поринаючи в розпач. Ось і цього дня він з самого ранку вистежував посла.

Торн з групою високих урядовців приїхав на закладення нового житлового будинку, що мав бути переданий як дар громаді бідняцького району в Челсі.

— Я дуже радий покласти початок здійсненню саме цього проекту, — голосно промовляв Торн, намагаючись перекривати шум вітру. Він звертався до людей, душ із сто, що спостерігали церемонію з-за ґратчастої залізної огорожі. — Адже в ньому знайшла втілення воля самої громадськості піднести загальний рівень життя…

Закінчивши свою коротку промову, він символічно копнув лопатою землю. Гурт акордеоністів заграв польку, і Торн разом з іншими офіційними особами рушив до огорожі, щоб потиснути простягнені крізь грати руки глядачів. Він був тямущим політиком і вмів цінувати прихильність натовпу, а тому пильнував, щоб не пропустити жодної руки, і раз чи два навіть нахилився до огорожі, даючи себе поцілувати чиїмось наготовленим губам.

Аж раптом він прикипів до місця: чиїсь руки з незвичайною силою притягли його за вилоги піджака до самої огорожі.

— Завтра… — тяжко дихнув Тассоне просто в обличчя переляканому послові. — О першій дня… в К’ю-Гардені…

— Пустіть мене! — здавлено вигукнув Торн.

— П’ять хвилин — і ви більше ніколи мене не побачите.

— Заберіть руки…

— Вашій дружині загрожує небезпека. Якщо ви не прийдете, вона загине.

Торн відсахнувся, і священик так само несподівано зник. Посол стояв приголомшений, не бачачи людських облич навколо, і перед очима в нього палахкотіли вогненні зблиски.

Він довго міркував, як йому вчинити зі священиком. Можна було послати до парку поліцію, і Тассоне заарештували б. Але Торна непокоїло звинувачення, що його він мав би висунути в такому разі. Священика почнуть допитувати. Справа набере широкого розголосу. А газетярам випаде справжнє свято — вигадувати кричущі заголовки, що межують з божевільною маячнею… Ні, це не годиться. Принаймні тепер. Торн ніяк не міг збагнути, чого домагається від нього священик. Той казав щось про народження дитини, і треба ж було статися такому прикрому збігові — саме в цьому Торн був змушений критися зі своєю таємницею. Можна б послати на ту зустріч когось, хто чи то дасть священикові доброго відчіпного, чи то пристрашить його так, щоб він зник назавжди. Але й у такому разі доведеться приплутувати до справи когось стороннього.

Раптом Торн згадав про фоторепортера Дженнінгса й відчув настійне бажання зателефонувати йому й сказати, що знайшов священика, якого той шукає. Але й це ніяк не годилося. Нема нічого небезпечнішого, ніж звірятися з чимось представникові преси. І все ж таки Торнові хотілося б мати поруч ще когось, з ким він міг би поділитися своїми побоюваннями. Бо тепер він уже по-справжньому боявся. Боявся того, що міг