Господиня - Стефані Маєр

Образ посинілого обличчя шукачки повернувся, але цього разу накотила хвиля насолоди.

«Це твої почуття, не мої».

І це була правда — образ викликав у мене відразу; але водночас у моїй відповіді була небезпечна частка брехні, бо я б із превеликим задоволенням більше ніколи не бачила шукачки.

«То що нам діяти? Я не здаюсь. Ти не здаєшся. І ця клята шукачка тим паче не здасться!»

Я не відповіла. Просто не знала, що відповісти.

На деякий час у моїй голові запанувала тиша. Як добре! От якби так тривало завжди. Але існував лише один спосіб купити спокій. Чи готова я заплатити таку ціну? Чи є у мене вибір?

Мелані потроху затихла. А коли я дісталася вхідних дверей і, зайшовши, клацнула дверним замком (чого ніколи не робила — цей витвір людини не потрібний у мирному світі), її думки мали споглядальний характер.

«Я раніше й не замислювалася над тим, як ви продовжуєте рід. Навіть не уявляла собі такого».

«Як бачиш, ми ставимося до цього дуже серйозно. Дякую за турботу».

Але неприхована іронія в моєму голосі її не зачепила.

Мелані перетравлювала нову інформацію, а я тим часом увімкнула комп’ютер і взялася до пошуку розкладу польотів. Вона не одразу зрозуміла, що я роблю.

«Куди ми летимо?» — в думці Мелані затріпотіла паніка. Я відчула, як її свідомість починає нишпорити в мозку, — дотик був легкий як пір’їнка, — шукаючи, що я від неї приховую.

Я вирішила полегшити їй пошуки.

«Ми летимо до Чикаго».

Її паніка зросла.

«Навіщо?»

«Треба зустрітися з цілителем. Я не довіряю шукачці. І перш ніж щось вирішувати, хочу порадитися з ним».

На мить запала тиша, а потім вона запитала:

«Чи не час мене убити?»

«Саме так».

— Ви боїтеся літати? — зронила шукачка здивовано і майже глузливо. — Вісім разів подорожували крізь відкритий простір і боїтеся сісти на літак до Тусона в Аризоні?

— По-перше, я не боюся. По-друге, коли я подорожувала крізь відкритий простір, то не усвідомлювала, де я і хто зі мною у кріоконтейнері. І по-третє, мою носительку в польотах нудить.

Шукачка бридливо закотила очі.

— То прийміть ліки! А що б ви робили, якби цілитель Брід не перебрався до Сент-Мері? Їхали б машиною до Чикаго?

— Ні. Та оскільки зараз варіант із машиною цілком прийнятний, я цим скористаюся. Хоч трохи світу побачу. Пустеля, напевно, дуже гарна…

— Пустеля до смерті нудна.

— …крім того, я не поспішаю. У мене є над чим поміркувати, і я не проти побути певний час на самоті,— підкреслюючи останнє слово, я недвозначно подивилася на шукачку.

— Все одно не розумію, навіщо вам їхати аж до свого цілителя? Є і тут чимало кваліфікованих фахівців.

— З цілителем Бродом мені комфортно. Він має досвід у таких справах, до того ж я не впевнена, що володію всією потрібною інформацією, — я кинула в її бік іще один багатозначний погляд.

— У вас немає часу, аби не поспішати, Вандрівнице. Я впізнаю ознаки.

— Перепрошую, але я не вважаю, що ви повідомили мені неупереджену інформацію. Базуючись на своїх знаннях про людську поведінку, можу сказати, що я впізнаю ознаки маніпулювання.

Вона люто зиркнула на мене.

Я заходилася пакувати у взяте напрокат авто нечисленні пожитки, що мали поїхати зі мною. Одягу було на тиждень — щоб не марнувати час на прання, а ще були засоби особистої гігієни. І хоча з собою я брала дуже мало, ще менше лишалося вдома. Я нажила небагато. За довгі місяці, що я прожила у своєму помешканні, стіни так і лишилися голими, а полиці порожніми. Мабуть, я таки не мала наміру тут оселятися.

Шукачка стовпом стояла на тротуарі поруч із відчиненим багажником, стріляючи в мене підступними запитаннями і коментарями щоразу, коли я була в зоні чутності. Я тільки й тішила себе думкою, що їй не стане терпцю поплентатися за мною на машині. Вона збиралася до Тусона літаком і сподівалася, що, присоромивши, зможе й мене до цього схилити. Яке полегшення! Бо я вже була уявила, як вона дивиться мені в рот щоразу, коли я зупиняюся перекусити, чигає на заправках, поки я сходжу в туалет, невтомно чатує біля мого авто, поки я сплю. На саму думку про це мені стало моторошно. Якщо нове тіло означає звільнення від шукачки… що ж, тоді справа того варта.

Хоча в мене був іще один варіант — капітулювати і, геть полишивши цей світ, полетіти на десяту планету. Поринути у працю й забути про все, що зі мною сталося тут. Земля лише мигцем промайне в моїй бездоганній біографії.

Але куди я полечу? Кудись, де вже була? Світ Співочих Кажанів — одна з моїх улюблених планет, проте відмовитися від світла заради темряви? Планета Квітів також гарна… Проте в хлорофілових формах