Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко

— Зараз ми вимушено сідаємо на воду, — стюардесі на мить од хвилювання забракло повітря, — перевірте свої ремені й… заспокойтеся, — вона знесилено впала в крісло поряд із патронесою дівчат-африканок, яка позеленіла й ухопилася за живіт…

Люди на пляжі помітили два лайнери, що різко знижувалися над морем. Вони посхоплювалися з теплого і влежаного піску й, прикривши долонею очі від сонця, спантеличено дивилися на літаки, які більшали з кожною миттю. Ніхто з відпочивальників і не помітив, яц. за їхніми спинами, знявши куряву, спускалися з узгір’я до пляжу 8 півтора десятка легкових автомобілів. На капотах деяких з них тріпотіли маленькі посольські прапорці.

Коли ж один ів літаків заревів і круто, над їхніми головами, шугнув в небо, а другий черевом торкнувся води в якійсь сотні метрів од них, люди переполохано кинулися врозтіч. Лише офіційні особи та всюдисущі журналісти, які повискакували зі своїх машин, бачили, як літак, неначе обточений водою камінець, пущений натренованою хлопчачою рукою, застрибав по воді (“Швидкість, швидкість гаси…” — бриніло в Івана в голові) й тупо тицьнувся носом у пісок на мілководді. Однак тріскіт уже чули всі, й сотні пар очей сфокусувалися на літаку: він застиг на воді цілий-цілісінькииі лишень трохи перехняблений на правий бік.

Нараз, немов хто дав команду, відпочивальники дружно заалалакали й один з поперед одного, припустили до літака. З другого боку до нього бігли нудисти, а з пригірка, від машин, готуючи на ходу фотоапарати, мчали журналісти…

Кілька хвилин із літака не доносилося жодного звуку, і лише приплющені носи й застиглі маски облич в ілюмінаторах свідчили, що на борту є живі люди. А найнетерпеливіші вже тарабанили кулаками по обшивці, зганяючи прудкокрилих чайок. У цей час, знявши круту хвилю, до літака підрулив поліцейський катер. З нього посипалися поліцейські в касках і стали щитами відтісняти натовп до берега, де нетерпляче тупцювалися десятків зо два офіційних осіб…

У салоні борту 13–86 довго панувала могильна тиша. Першою зірвалася з місця стюардеса.

— Я ж ка… казала, все буде добре, — промовила вона ледь чутно, через силу всміхнулась і заквапилася з кабіну пілотів.

За нею важко звівся на ноги сивий негр. Він тільки тепер відчув, що лямки ранця з портативним парашутом усе ще стискують йому груди й плечі. Досить було одного його слова, щоб негри-охоронці кинулися знімати з нього ранець. Затиснувши під пахвою схудлу жовту теку, товстун дістав сигару, розкурив її і задоволено пустив у стелю хмару духмяного диму.

Іван Нетребчук, як тільки ніс літака тицьнувся в пісок, втратив відчуття реальності. Йому здавалося, ніби він посадив свій планер на чорну ріллю й чекав, що ось-ось почує сердитий фальцет розгніваного інструктора, а тоді — занепокоєний голос Лесі.

Коли руки стюардеси обвили ззаду Нетребчукову шию, він невимовно подивувався, як Лесі вдалося забратися до нього в кабіну планера… Глухий голос сивого негра за спиною почувся йому фальцетом інструктора. Іван лише не міг второпати — навіщо той перейшов на англійську мову…

Прийшов Нетребчук до тями від гулких ударів по обшивці. Він спробував стати на ноги, але не зміг. Стюардеса кинулася до нього, допомогла відстібнути ремінь.

Сивий негр терпляче стовбичив у дверях, аж доки Іван за допомогою стюардеси не звівся на ноги й не обернувся до нього. Відтак з усмішкою підійшов, по-приятельськи поплескав по плечу й, діставши з гамана зелену пачку банкнот, простягнув йому. Але Іван на те ніяк не зреагував, він порожніми очима дивився повз Сивого, на велику засохлу пляму крові біля крісла радиста. Тоді товстун поклав пачку на крісло поруч із стюардесою, кивнув у бік хлопця й подався до дверей, де на нього вже чекали охоронці.

Стюардеса якийсь час з глухою ненавистю дивилася на двері, за якими зник товстун, потім схопила долари й швиргонула йому вслід.

— Вдавися, гаде…

Нетребчук, мов привід, ступив кілька кроків до неї, тремтячою рукою погладив по щоці. Дівчина вхопила Іванову руку й стала несамовито її цілувати…

Нарешті праві двері літака від’їхали набік і в проймі замаячіла дебела постать сивого негра з сигарою в роті й жовтою текою під пахвою. Він привітно підняв правицю й чіпким поглядом окинув гурт офіційних осіб. на березі. З-за його спини випірнули охоронці, почергово зістрибнули в поліцейський катер, а тоді на руках зняли шефа. Тим часом у проймі дверей з’явився Воловоденко з двома великими сумками в руках і меншою за плечима. Дивлячись під ноги, він стрибнув у катер і знеможено опустився на лавку поруч із товстуном-негром. Завантажена пакунками Катерина, поглянувши вниз, безпомічно заозиралася, і тут же два кремезних поліцейських кинулись їй на допомогу. Обережно всадивши її навпроти Дмитра, вони разом вклонилися: “синьйорина…”

Потім із літака посипалися дівчата-африканки. Вони з вереском зістрибували в катер, а з нього — в море і, підіткнувши подоли, зграйкою попрямували до берега. Молоді відпочивальники зустрічали їх повітряними поцілунками, а поліцейські проводжали довгими посмішками.

Тільки-но катер пристав до берега, товстуна зразу ж оточили кілька офіційних осіб. На Воловоденка ніхто, здається, не звертав уваги, він, утопивши очі в пісок, майже бігцем подався до сірого мерседвса з радянським прапорцем на капоті. За ним, ледь переставляючи ноги, рушила й Катерина.

Сонце вже добігало до небокраю, а борт 13–86 усе ще лежав на воді й упрілі поліцейські переносили в катер зв’язаних терористів, тіла мертвих льотчиків, негра-охоронця, валізи й сумки. Довкола комісара поліції товпилися журналісти. Той байдуже відмахувавсь од них і раз по раз витирав обличчя й шию зовсім мокрим, хоч викручуй, носовиком. Коли ж заліз у відчинені двері лайнера, сержант, який командував поліцейськими на борту, доповів йому, що в літаку вже нікого немає, крім радянського планериста і стюардеси-француженки. Комісар пильним поглядом обвів багажний відсік, підняв двома пальцями з підлоги стодоларову банкноту, розглянув її зусебіч і поклав у целофанову торбинку. Дорогою до кабіни екіпажу підібрав ще. дві таких самих банкноти і поклав туди ж. На його різкий стук двері зразу ж відчинилися, і поліцейські наштовхнулися на стомлені очі стюардеси. Обидва, комісар і сержант, в одну мить помітили, що її коротке світле волосся, особливо на скронях, взялося блискучою сивиною,

— Coup de theatre,[5] — дівчина всміхнулася поліцейським й обернулась до Івана, який сидів