Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
— Ви… ви з курами… а з коровами мені… просвічувати…
Нарешті він кинувся до Містера-Пітерса:
— Слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… коло курей…
Проте, Містер-Пітерс безжалісно відповів:
— Може ти ще про щось мріяв, то твоя справа. А курей беру собі я, я ж виконав твоє прохання щодо корів?.. Ходімо, товаришко Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?
— Охоче.
І вони вийшли з лабораторії; Ганна приязно махнула Ромі рукою, але він не встиг навіть відповісти, бо Містер-Пітерс занадто швидко й щільно закрив за собою й Ганною двері. Рома зітхнув:
— І чого тільки я такий нещасний?.. У людей, як у людей: вони кохають, їх кохають… І все тече, і все гаразд. А тут… Хто там?..
У дверях показалося жовте обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, пересвідчився, що в ній, крім Роми, нікого немає і, щасливо усміхаючись, увійшов, старанно прикриваючи двері:
— Ну, ось, нарешті ніхто не завадить… голубе мій, починай!
Рома знов зітхнув. Проте, обіцянку треба було виконувати. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся лисиною до генератора:
— Ти ж її як слід, — мурмотів він, — щоб узяло…
Рома не слухав його. Він автоматично ввімкнув генератор, перечекав поки не з’явилися фіалкові іскри — і скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича. Той поворушився на стільці:
— От, от… Чую, теплішає…
— Та сидіть уже, не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Рома.
Він поглядав на стрілку годинника, розраховуючи:
— Якщо ми зерно просвічували слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба просвічувати таким самим промінням не довше як… чорти його знають, як… а втім, мабуть сорока п’яти секунд цілком вистачить. Гаразд, хай буде сорок п’ять.
Годинник мирно відраховував секунди. З шипінням зривалися з антени іскри. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович виявив ознаки неспокою:
— Ой, немов припікає…
І саме в цю мить Рома випадково поглянув у вікно. Він побачив: на дворі проходили Містер-Пітерс і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли, сміялися. Мабуть, Містер-Пітерс сказав щось дуже дотепне, бо Ганна розсміялася й махнула на нього рукою. Але Містер-Пітерс, замість спинитися, підхопив Ганну під руку й повів далі. Рома з одчаєм покрутив головою:
«У всіх, як слід… Ось Містер-Пітерс уже залицяється. А чого це він біля Ганни, а не я? Отаке моє циганське щастя…»
Чому саме «циганське» — Рома не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув, як м’яч і відкотився до дверей, схопившися за голову. Обличчя його було розлютоване, він кричав:
— Та що ти спалити мене хочеш?.. Ой!..
Стрілка годинника довела, що Рома трохи перебільшив термін просвічування, захопившись спогляданням у вікно та власними думками: просвічування тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович притупцьовував на місці, аж стогнучи:
— Ой, не чую голови… ой, лихо моє…
— Почекайте, Андрію Антоновичу. Це не те… я… — розгубився Рома, підбігаючи до нього.
— Де там чекати… ой… обпалив усю голову, ой!
Але Рома вже опанував себе. Він розглядав лисину Андрія Антоновича так само спокійно і з такою самою цікавістю, як оглядав би перший-ліпший просвічений об’єкт. Більш того, не слухаючи Андрія Антоновича, Рома силоміць відтягнув його руки вбік, придивляючись до немов обпаленої шкіри. Рома обдивлявся голову — нарешті усміхнувся:
— Андрію Антоновичу, не лайтеся. Все гаразд.
— Як так гаразд, скажений ти хлопець?
— Навіть більше, ніж просто гаразд, — продовжував Рома, — підійдіть ось до дзеркала, подивіться.
Поклавши руки в кишені, Рома гордовито дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала; як він придивлявся до свого виображення в дзеркалі, повертаючись то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.
У дзеркалі яскраво видно було, як потемнішали довгі пасма до того сивого волосся, що звисали з лисини. Та й лисина втратила колір жовтуватої слонової кості, вона покоричнявішала. Навіть не доторкаючись до неї рукою, можна було помітити, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Це було щось подібне до найм’якшої шерстки молодого кроля. Коричневий пушок укрив геть всю лисину, він пробивався навіть старим волоссям, надаючи лисині дивного вигляду.
Рома гордо кашлянув:
— Гм… а ви ще лаялися, Андрію Антоновичу.
Старий повернув до нього радісне обличчя. Дивно, але здавалося, що зморшок на ньому поменшало, ніби шкіра якось розгладилася. Андрій Антонович підійшов до Роми, гаряче потиснув йому руку:
— От, це дійсно… спасибі! Тепер і я розумію.
Це були якісь неясні слова, видно було, що старий не знаходив потрібних йому слів, плутаючись і посміхаючись, і Рома зрозумів це:
— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу. Приходьте іншим разом, ми ще просвітимо… Та ви не хвилюйтеся… Ні, ні, якщо ви вже хочете одягти цю вашу шапку, то перед буде в ній зовсім з іншого боку… ага, от тепер так. Бувайте, бувайте!
Старий ніби очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знов повернувся, хитро підморгнув Ромі — «еге, мовляв, еге…» — і лише після того остаточно зник. Рома ще раз усміхнувся, але відразу ж знов посумнішав, згадавши про Ганну. Він сів біля вікна, обперся на руку і задумливо дивився на двір.
Там йшла робота. Робітники проносили чували з зерном, ось провезли велику сівалку, в напрямі до майстерні — мабуть, щось ремонтувати. Проїхав віз, укритий лантухом. Десь голосно проспівав півень.
Низенька, кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Роми широке червоне обличчя, подивилася на нього маленькими очима, що немов родзинки сиділи над щоками, як у тісті, що добре зійшло. У погляді її помітно було цікавість. Вона поправила хустку, подивилася
