Пульсари - Лариса Юріївна Копань
— То оце вона? — аж задихнувся чоловік, кинувши на підлогу потертий портфельчик. — А мені казали, що професор оперував. Діла-а… Ану вийдіть, славний, і двері притримайте з того боку, я поговорю з дією мадам, і нехай мене потім судять. — Чоловік схлипнув і рвучко витер носа. — Я поговорю. Вір не вір, я їй волосся зараз шнурками до ніг прив’яжу, я не знаю, що їй зроблю. — Він безпомічно озирав кабінет, ніби шукаючи щось і не знаходячи. — Зараз у міліцію подзвоню, так і постовий сказав. — Чоловік став накручувати телефонний диск, але пальці його не слухалися.
Кинув трубку і знову почав нервово роззиратися по кабінету. Схопив чорнильницю, що невідомо з яких пір прикрашала стіл професора.
— Облиште, — зупинив його Тихін. — Ні сина, ні руки його не повернути, а чорнило ще вам знадобиться, щоб скарги писати.
— Як це не повернути? — обурився чоловік. — Я не дозволю знущатися, і закон не дозволить. — Він шморгнув носом ї жалібно схлипнув, — Я в такій печалі зараз, що мені все можна.
— Співчуваю, друже, співчуваю. — Тихонові хотілося ще сказати, що корінь зла в тому, що жінки почали оперувати, кувати, військом керувати, он і в нього на роботі є одна така зануда, що хоч рота не розтуляй — так і вихопить ідею з вуст, але згорьований чоловік якось не надихав до відвертої розмови та навряд чи й зрозумів би щось у такому стані. — Ви збудіть її, — презирливо запропонував Тихін.
Спершу йому цікаво було познайомитися з Івановою, про яку вже чимало похвального чув то від колег, то від батька. Але чужі успіхи завжди викликали в Тихона якусь приховану сверблячку. Побачивши, які пристрасті зараз огортають успіх — справжній чи, може, й уявний, — Тихін окропився злорадістю: знаємо, мовляв, ваші доробки як не брехня, то злочин. А принагідна згадка про колегу, оту «зануду», яка любить повчати, а сама чужі ідеї перекрадає, поставила все на своє місце: відновився душевний комфорт.
— Ви по щічках її легенько.
— Та не кричіть ви, — шморгнув почервонілим носом чоловік, — ще перелякаєте. Може, й не винна вона, бо яке в неї зло могло бути проти Віталика? Та й сама вона, господи, як ангел.
— На мітлі, — хмикнув Тихін Русланович. — Собакам роги вставляє.
— Що?
— Будіть, кажу. Бо знаєте, як натомлені баби сплять? До ранку може й на другий бік не перевернутись.
— Жаль. Може, й без зла вона, а я вже й накинувся. Будь воно прокляте, таке життя несправедливе! У тебе немає тридцяти копійок? — раптом запитав він без усякого переходу. — А то я не той костюм надів — усі гроші в старому залишилися. — На підтвердження своїх слів чоловік потрусив кишенями — там і справді нічого не брязнуло.
Пильнюк понишпорив у себе, простяг кілька монет Мусієві.
— То не збираєшся її будити? — Тихін теж перейшов на «ти». — Ну, як знаєш. Мені пора. — Він зиркнув на сплячу жінку, махнув чоловікові і зник з кабінету.
Мусій озирнувся, куди б сісти, — вздовж стін біліло кілька твердих лікарняних стільців, а з-за широкого столу визирало ще одне затишне крісло. Він висунув його, поставив навпроти сплячої, вмостився і, погойдуючи тулубом, дивився сльозавими очима на свою ворогиню, на людину, яка поглумилася над його сином, взяла такий гріх на душу. «Не жіноче діло — кості пиляти, — погойдуючись, пошепки вичитував Мусій. — Чи бачила ти хоч одну сестру на посаді м’ясника? Тож-то й воно. Ти така крихка, що й бити жалко. А плечики які в тебе? А коліна? — Мусій пильніше придивився до ніг Іванової. — Просто лялька якась, зменшена модель жінки. Мабуть, насилу на два пуди натягує. Першокласничків би тобі вчити, з дошкільнятами «Чіліту» співати… Твоє щастя, що на дитя схожа. Була б справжньою бабищею, вір не вір, я з тебе форшмак зробив би — знайшла коли науку розводити, коли в Мусія таке горе, коли синочок мій, коли надія моя… — Він застигло дивився на жінку, а сльози рясно скапували йому з очей. — Вір не вір, Мусій ніколи немовляти не зобидив, за що ж кара мені така, боже?» — Зворухнувся, щоб витерти сльози, — в кишені брязнули копійки. Мусій намацав їх, і щось заспокійливе, лагідне торкнулося його душі. Горе, що окутувало його чорною рядниною, ніби з перенапруги тріснуло, і в щілину пробився заманливий, звабливий струмінь.
— Ви, товаришу, не бачили професора? — запитав раптом незнайомець, зазирнувши в прочинені двері.
— Заходьте, — гостинно запросив Мусій. — Ви не дасте мені тридцять копійок, бо в старому костюмі все залишив?
Незнайомець сторопіло відрахував Мусієві кілька монет і знову перепитав:
— То не казав професор, коли буде?
— Спасибі. Він на урочистому засіданні. Тихше. Не бачите — жінка спить.
Незнайомець стенув плечима і так само швидко зник, як і з’явився, тільки дверима грюкнув.
— От вихор. Вибачай, дочко. Вір не вір, нічого не допомогла мені твоя медицина, хоч із заводу дзвонили головному наркологу. Аякже, велике цабе я, пожежник. Робота в мене тепер тиха, спокійна: нічого не горить, нічого не плануємо. З начальством справу маю — нікого й виматюкать. А був же я майстром, вір не вір, усі живі шанували, бо знали, що мертвим я їм шану віддаватиму. Не захотів син, щоб я на кладовищі працював, а тепер сам туди замість мене піде на вічне поселення… От тобі й медицина — такого хлопця не врятувать… Інший на
