Принц Каспіан - Клайв Стейплз Льюїс
– Сподіваюся, що не забив вас, мій любий маленький друже? – уїдливо запитав Едмунд, відсапуючись і ховаючи меча в піхви.
– Це, це, це… – обурювався гном, усе ще дмухаючи на пальці, – це просто нечесно! Це якийсь хитрючий прийом, якого я не знаю!
– Авжеж-авжеж, – підтримав його обурення Пітер, – цілковито згоден із вами: якщо сильного рубаку і вдається знешкодити, то лише якимось неабияк хитрим прийомом, якого він, на щастя, не знає. Ну, але що поробиш, якщо все фехтування на цьому й побудоване! Зате в стрільбі з лука всі в рівних умовах. До речі, ви не хотіли б позмагатися з моєю сестрою?
– Овва, а ви хитрун, – нарешті розкумекав Тиквік. – Буцімто я не знаю, як вона стріляє! А втім, – наголошую – а втім, я згоден! (Тут Тиквік дещо хитрував: серед гномів він мав славу неабиякого лучника.)
Усі вийшли у двір замку.
– Тепер знайти б путню мішень, – поглядаючи навсібіч, мовив Пітер.
– А чим погане он те яблучко, бачите, ге-е-ен на тій гілляці, – показала Тиквіку Сьюзан.
– Юна леді має на прикметі от те, велике й золотаве, що висить посеред арки? – про всяк випадок перепитав Тиквік.
– Ні, леді має на приміті от те, маленьке й червоненьке, що висить над муром із бійницями, – уточнила Сьюзан.
Гном перемінився на обличчі.
– Та воно ж більше схоже на вишню, ніж на справжнє яблуко! – пробубонів він, але так, щоб ніхто не почув.
Аби все було по-чесному, на право першого пострілу кидали монетку, що добре розважило Тиквіка, який уперше побачив такий спосіб жеребкування. Першим випало стріляти гному. Стріляти зговорилися з верхньої приступки сходів, які вели з великої зали у двір. По тому, як гном обирав позицію, як піднімав лук, як натягував тятиву, було видно, що стрілець він надзвичайно досвідчений і в цьому тямить. Діти це відразу оцінили. І не помилилися. Забриніла тятива, стріла свиснула в повітрі, і – яблучко закачалося на гілці, а на землю пурхнув зелений листочок. Безумовно, це був прекрасний постріл. Потому на верхню сходинку піднялася Сьюзан. На відміну від Едмунда дівчинка не знаходила втіхи у змаганні: вона не сумнівалася у наслідку суперництва, і їй було просто жаль перемагати вже раз переможеного гнома. Вона б навіть піддалася, однак на карту була поставлена їхня королівська честь.
Стріла заспівала, й відразу ж потому пролунав глухий удар – його було чітко чути, бо всі чекали, затамувавши дух, – і яблуко, пронизане стрілою Сьюзан, упало на траву.
– Відмінно, Сьюзан! Просто в яблучко! – навперебивки закричали діти.
Та Сьюзан не хотілося радіти й потішатися.
– Ваш постріл був анітрохи не гірше від мого, – звернулася вона до Тиквіка, на якого, відверто кажучи, жаль брав дивитися, – просто, коли ви стріляли, то, як мені здається, дмухнув легкий вітерець.
– Та не було аніякого вітерцю, – гірко махнув рукою Тиквік, – і нема чого мене жаліти. Ви перемогли заслужено, і я навіть не посилатимусь на рану, яку дістав у останньому бою, що сильно нагадує про себе, особливо, коли стріляєш із лука й необхідно відводити руку назад.
– Так вас було поранено! Біднесенький! Дайте-но огляну, – сказала Люсі.
– Це видовище не для малих дівчат… – почав був Тиквік, та вмить прикусив язика. – Вибачте, ваша величносте, здається, я знову бовкнув дурницю. Якщо ваш брат вправний воїн, а сестра – прекрасна лучниця, то чому б і вам не бути великою цілителькою?
Гном сів на сходи, стягнув із себе кольчугу й обережно спустив сорочку з широким коміром, оголивши мускулясту волохату, як у моряка, руку (мається на увазі вигляд, бо за розміром вона була не більша за хлопчачу). На плечі показалася брудна, невміло та прихапцем накладена пов’язка. Люсі обережно її розмотала й відкрила рану.
Рана була жахливою й уже почала припухати.
– Бідний, бідний Тиквіку! Який жах! – лише й сказала Люсі, покачавши головою, а далі відкоркувала пляшечку й обережно крапнула на рану одну-єдину краплю.
– Еге-гей, легше, що ви робите? – захвилювався Тиквік.
А втім, як він не крутив головою, як не скошував очі, а роздивитися, що там, іззаду, не міг. Тоді він змінив тактику й спробував дістати туди рукою, із того, як він вовтузиться, можна було здогадатися, що рана, напевно, неабияк чешеться (а це вірна ознака того, що вона загоюється), і ось гном скочив, подриґав рукою, помахав, пограв м’язами і … заллявся дзвінким щасливим сміхом, геть як мала дитина.
– Не болить, слово честі, не болить! – примовляв він у захваті. – Який я радий і щасливий, часник-щавель-із-чорносливом! – Насміявшись, він знову посерйознішав і мовив: – Даруйте мені, ваші королівські величності, я поводився прямо-таки безглуздо, так нерозумно, як жоден із гномів, що живе на білому світі. Прошу вас не ображатися на мене, й велика вам дяка: за порятунок, за частування, за лікування і за урок!
Дітям також було незручно, що вони жартували з нього, тим більше що вони не знали про те, що Тиквіка поранили в останньому бою, і тому навперебивки, немовби і самі перепрошуючи, заходилися доводити йому, що ніби все нічого, і що нема за що дякувати, і що поводився він не безглуздо і нерозумно, а розсудливо й розумно, і просто довіряв, але перевіряв.
– А тепер, – сказав Пітер, – якщо ви впевнилися, що за тягар ми вам не станемо…
– Упевнився, – засвідчив гном.
– …Отже, час діяти. Гадаю, що нам слід з’єднатися з Каспіаном…
– І щонайшвидше! – підтвердив гном. – Через мене ми й без того втратили годину з гаком.
– Тоді рахуємо: якщо прямувати тією самою дорогою, якою йшли ви, то у нас піде принаймні два дні – на відміну від гномів, ми, на жаль, не можемо крокувати цілу-цілісіньку добу без сну та відпочинку. Якщо я правильно зрозумів, – тут Пітер повернувся до решти, – то курган Аслана, про який говорив Тиквік, і є наш Кам’яний стіл. А звідти півдня
