Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Так було не завжди. В окопах Першої світової англійці любили своїх ближніх з гідністю, без сорому чи лицемірства, з огляду на високу ймовірність раптової загибелі, знаходили в обличчях інших юнаків настрої не від цього світу, слабку надію, що могла б компенсувати навіть багнюку, лайно, гнилі шматки людської плоті… То був кінець світу, всезагальна революція (хоча й не зовсім така, яку пропагував Вальтер Ратенау): щодня тисячі аристократів, нових і старих, так само увінчані німбами власних уявлень про добро і зло, йшли на дзвінкоголосу гільйотину Фландрії, що невтомно працювала, денно і нічно без допомоги чиїхось рук, принаймні, людських, проріджувала весь англійський клас. Хто пішов добровольцем, гинув за того, хто щось знав і не пішов, і попри все це, попри знання про зраду декого з них, поки спустошена Європа гнила у власних відходах, чоловіки любили, але життєвий голос тієї любові давно вже стих, лишилася тільки лінива суча педерастія. У цій останній Війні смерть була не ворогом, а партнером. Гомосексуалізм у вищих колах нині — лише запізніла плотська ідея, а істинний трах відбувається єдино на папері…
4. Спротив
— Га?
Річард М. Ніксон
□□□□□□□
Бетті Девіс і Маргарет Дюмон у кучеряво-кювілійному[586] салоні чийогось палацу. Якоїсь миті з-за вікна долинає навдивовижу недоладна мелодія — грають на казу, схоже, «Хто то є?» із фільму «День на перегонах» (дуже, дуже неоднозначно). Грає один з вульгарних приятелів Ґраучо Маркса, видає низьке гортанне дзижчання. Бетті Девіс завмирає, підводить голову, збиває попіл з сигарети.
— Це що, — цікавиться вона, — таке?
Марґарет Дюмон посміхається, випинає груди, позирає звисока.
— Та щось схоже, — відповідає, — на казу.
Наскільки Слотроп розуміється, то й було казу. Коли він прокинувся, ґвалт уже стих, але щось же його розбудило? А був це — чи навіть є — Пірат Прентіс у досить-таки нахабно викраденому Р-47, летить до Берліна. Накази в нього стислі та чіткі, як в інших агентів Папи, а Папі віра підказала: підіть і знайдіть цього міннезінгера, загалом він хлопець непоганий…
Це старий «глечик» із заскленою кабіною, і обмежений огляд вмикає у Піратовій шиї м’язову пам’ять. Постійно здається, що літак несправний, і Пірат час від часу бавиться з тримерами: зараз він випробовує Військову Аварійну Потужність, хоче глянути, як вона діє, хоча й нема ані Війни, ані Аварії, очей з приладів не зводить, де обер/хв, тиск у каналі й температура головки циліндра посмикують кожне свою червону стрілку. Скидає потужність, летить далі, й ось пробує вповільнену бочку над Целле, відтак петлю над Брунсвіком, відтак — дідько з ним! — імельман над Маґдебурґом. Відкинувся на спину, сушить зуби, починає бочку на дрібку повільніше, крапелиночку не добравши до один-тридцять, і двигун мало не глухне, проскакує кілька точок — закінчити як звичайну петлю чи піти в імельман? — вже тягнеться до елеронів, до біса поворотники, не думати про штопор… але останньої миті все ж легенько торкає педаль, малесенький компроміс (о Господи, мені вже під сорок, і це зі мною справді відбувається?) і виходить з бочки. Ліпше вже імельман.
О, я із Тютинґа[587] Ас,
Я бомблю і стріляю нараз,
І ніхто мене збити не зможе!
Старий Кайзере Білл — межи нами лиш схил,
Підлітаю до міста твого, небоже!
Жодна мадемуазель і фройляйн,
Світло в спальнях не вимикай…
Я з Тютинґа Ас, я бі-бік-ну лиш раз —
Й прилечу з пере-могою, ти так і знай[588]!
На цю пору Осбі Філ мав би вже прибути до Марселя і шукати виходи на Блоджетта Воксвінґа, Веблі Зільбернаґель прямує до Цюриха, Катьє — у Нордгаузен… Катьє…
Ні, ні, вона не розповіла йому всього, що могла б, це його не стосується. Хай би скільки вона розповідала, завжди лишиться якась загадка. Такий уже він вдався, і в цих напрямках піти не може, але як їм вдалося не загубити одне одного у паперових містах і надвечір’ї химерного миру, прийдешніх Обмежень? Чи, може, якісь випадковості комбінацій на кшталт нинішньої місії зводять тебе з тими, з ким ти маєш бути? може, казенні пригоди самі собою призводять до розлуки, самотності? Ех, Прентісе… Що там, збій? ні-ні, перевір тиск пального — стрілка майже на нулі, бак сухий…
Для Пірата то дрібниці, нічого критичного… У навушниках якісь голоси постійно його викликають або погрожують — диспетчери внизу, у власному королівстві, ще один прошарок Зони, у глухих закамарках редути розтягнутих антен випромінюють напівсфери впливу, визначають невидимі коридори-в-небі, реальні лише для них. «Тандерболт» пофарбовано ядучою зеленню, не проґавиш. Це Пірат сам вигадав, сіроманці — для Війни. Нехай женуться. Спробуй наздожени.
Сіроманці — для Війни. Як, здається, і дивовижний талант Пірата переживати чужі фантазії. З Дня перемоги в Європі нічого не сталося, але це не кінець його екстрасенсорним витівкам. Його далі «переслідує» — так само непрямо й туманно — пращур Катьє ван дер Гроов, винищувач додо і солдат удачі. Ніколи не з’являється і ніколи до кінця не щезає. Пірат сприймає це як особисту образу. Всупереч власній волі, він — сумісний з голландцем приймач. Що Франс у ньому знайшов? Чи стосується це — таж певно, що стосується, — Фірми?
У Піратові мрії він уплів пасмо своїх — єретичних мрій, екзеґез вітряків у тінях на закрайках темних полів, і кожне їхнє крило вказувало на точку на ободі велетенського піднебесного колеса, то руш, то стій, завжди у згоді з обертами хреста. «Вітер» — просто назва, умовність для позначення того, що насправді рухає хрестом… і придатна до будь-якого вітру на Землі, чи то завиває він між солодких рожево-жовтих гір Маврикію, а чи гойдає тюльпани на батьківщині, коли червоні чашечки наповнюються дощовою водою, одна яскрава пацьорка за іншою, кожен вітер має власний хрест-у-русі, фізичний або уявний, і кожен хрест є унікальною мандалою, у своєму русі зводить протилежності в одне ціле (а скажи-но, Франсе, в який це вітер мене затягло, що це за 25000-футовий вітер?
