Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь
— Ні. Я не кардинал Лорка. Він прийме тебе завтра. Але скажи, про що ти хотів з ним говорити?
Модест стурбовано заховався.
— Я… — почав він і замовк. Потім швидко й безладно заговорив: — Я… отче високоповажаний, я не знаю. Я бачу, але не розумію… Я чую, але вухам своїм не вірю… Усе це… Цей світ… Я не знаю… Може, я помиляюсь… Але ж… Отче, я боюся!..
Він раптом замовк.
— Чого ти боїшся, сину? Відкрий мені серце, може, я в силі буду допомогти тобі.
Лагідні очі старого з повагою дивились на Модеста.
— Так, отче. Душа моя квола й потребує допомоги.
— Казали, що ти був на месі…
— Так, був. Повідай мені, високоповажаний отче, ти, що, напевне, близько стоїщ до кардинала, може, навіть бачиш інколи еміненцію… Повідай мені: цей світ — світ божий? А церква наша свята? Куди сягає її влада? Невже ж не далі Рима?..
— Бачиш, — зітхнувши мовив старий, — багато чого змінилося. Сьогодні інакше, ніж було колись, коли ти дивився на світ юними очима. Наші завдання стали інші, хоча мета та сама.
— Але ж є священики, епіскопи, кардинали, отець святий!
— Ну, так. Але…
— Чому церква не бореться? Чому дозволяє?
— Що дозволяє, сину?
— Як що, отче?! Адже все не так! Де царство боже на Землі? Чи не далі ми од нього, ніж було досі?
— Не нам міряти шлях, який ще пройти доведеться… Шлях цей далекий, але не такий, як тобі, сину, здається. Одне скажу: не все те, що багато віків ми звикли вважати за конечну прикмету царства божого, правильно розумілось.
— Так, отче. Єретиків і богохульників сила-силенна наплодилася…
— Не про це я мовив. Послухай і зваж те, що я тобі скажу. У житті людини є різні періоди: дитинство, юність, дійшлий вік… Добра мати, що дбає про свою дитину, мусить не раз вести її за руку, бо та ще не дуже розуміє, що добре, а що зле. Поки дитина росте, мати повчанням, наказом, пересторогою, а часом похвалою або й покаранням вказує їй дорогу в житті. Потім настає юність, найважчий для обох час. Дитина починає бунтувати проти материнської влади, хоче бути самостійна, сама доходити розумом, що добре, а що зле. Не має ще досвіду, то помиляється при цьому не раз, і в глибині душі шкодує, що не слухала материнських порад. Але й мати в цей час мусить бути якомога поблажливою, терпеливою. Коли вона не зробить цього — може назавше втратити довір’я дитини. Коли ж дитина нарешті дійде віку, їй треба допомагати лише порадою й пересторогою, додавати духу. Не накази й дозвіл, а власний розум і вміння одрізнити зерно від полови дорогу вказувати мусять… Погано, коли мати надто пізно цю правду збагне…
Старий замовк і замислився.
— Навіщо ти мені про це кажеш, високоповажаний отче? — за мить спитав Мюнх, надаремне силкуючись збагнути почуті слова.
— Навіщо кажу?.. — старий прокинувся від задуми. — Слухай! Колись, ще за сивої давнини, вважали, що людина є і завше буде така, як сотворив її господь. Але це не так. Людство, як і людина, теж має своє дитинство, юність і дійшлий вік… П’ять сторіч тому воно вступило в юність, сьогодні воно починає доходити зрілості.
— Дивно й незбагненно промовляєш ти, отче. Чи не хочеш ти сказати, що саме так мають справдитися заповіти господа нашого, Ісуса Христа, про царство боже? Цього бути не може!
— Ще не настав час. Треба більше любити й більше розуміти… Коли сьогодні світ не з церквою йде, а проти неї, то напевне тому, що надто слабка була воля любові нашої.
— Отче, хіба ж може бути близький богові світ, який вірить тільки в розум? Який не бачить бога й не хоче поклонятися йому, як заповідав Спаситель? Адже написано: “В ніщо оберну мудрість мудрих, а розум розумних одкину! Тому що мудрість світу цього глупство є у бога”.
— Те, чого навчав Христос, — правда віковічна. Вона — дороговказ для тих, хто вірить у Спасителя. Але віковічність правди в її суті, а не в словах. Слова тлумачились по-різному, не завше так, як належало. Часто невідання, як полуда, очі застилало. Інколи й потреба негайна… Тлумачити слова господа нашого річ не проста, великих знань і мудрості вимагає. Ти кажеш, що сьогодні людина вірить лише в розум. Одначе це не так. Невже ти гадаєш, що йдеться про мудрість для мудрості? Розум дозволяє людині вибрати добро й відкинути геть зло.
— Не завше, отче. Єресь часто до розуму апелює… Коли забракне віри, мудрість не допоможе. “Не послав бог сина свого, щоб він судив світ, а щоб світ був спасенний ним. Хто вірить у нього, не буде осуджений. А хто не вірить — той вже осуджений, тому що не вірить в ім’я єдиноутробного сина божого!”
Мюнх замовк, очікувально дивлячись на старого.
— Чому ти не кажеш далі? — спитав старий суворо. — Як далі?
Мюнх збентежився.
— Не пам’ятаю, отче.
— Тоді я тобі пригадаю: “І той тобі суд, що світло з’явилося на світ, але люди дужче полюбили темряву, ніж світло, бо лихі були вчинки їхні. Адже кожен, хто зло чинить, ненавидить світло і не йде на світло, щоб ніхто не огудив діла його. А той, хто правду чинить, приходить до світла, щоб знані були діла його, бо з іменем божим учинені”.
— До чого хилиш, отче? — непевне спитав Модест.
— У чому бачиш зло світу цього, сину? Кажеш, церква не бореться? Де те беззаконня, яке воїна терпить? Назви його!
— Отче, я був у соборі й бачив…
— Що ти бачив?
— Я бачив людей, що не моляться! Я чув із вуст священиків слова, які у мій час спопелити міг лише вогонь!
