Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
Я побачив, як імпульси починають бігти по колу, ніби прив’язані довгою ниткою. Вони збуджують мене, в пам’яті зринають давні й дуже давні сліди й, підкоряючись хаотичним сигналам, починають змінюватися ритми діяльності залоз. Зникають перепони між окремими спогадами, між “можна” й “не можна”, між “сьогодні” й “учора”, між реальністю й уявою…
Зібравши всю волю, я придушив, погасив цей процес раніше, доки він не став необоротним.
— У кінга? — запитала Люся, дістаючи карти.
Гнучка, із зеленими очима, вона була на диво схожа на рись, а її подруга (ніяк не міг згадати її ім’я) — на кролиху. Петрове обличчя нагадувало морду дворняги. Наче природа мала дати їм іншу, не людську долю, але в останню мить передумала.
Люся, роздаючи карти, якось особливо дивилася на мене, ніби нагадуючи про те, що було. Я зобразив “відповідь поглядом”, і вона дражливим рухом вигнулася й притулилася до мого коліна. Ми кидали карти, жартували, піддражнюючи одне одного, адже наше знайомство тільки починалось, і ми ще не встигли набриднути одне одному.
— А зараз не брати “хлопчиків”.
Це сказав Петро, тасуючи карти, і з викликом подивився на дівчину, схожу на кролиху.
Я ласкаво доторкнувся до Люсиного плеча, але вона рвучко відсахнулася. Що трапилось? Невже я в чомусь завинив, може, не відповів на один з її поглядів? Бовкнув зайве? Чи Петро сказав щось не так? Ще вчора я страждав би, і, певно, не помітив би, як зблідло Люсине обличчя й на лобі виступив піт. А коли б і помітив, то не зміг би правильно витлумачити причину. Тепер третинне вмить підказало: у неї — болі в печінці.
Мені захотілося негайно втопитися в морі, щоб позбутися третинного. Чи то я колись читав у книжках, чи хтось мені розповідав, що такої властивості набувають деякі люди, що вона приходить до них разом із великими знаннями. Хай їм чорт, отим гнилим інтелігентам, які, мабуть, втрачають почуття й стають схожі на кібернетичні машини! Чи мають вони щастя од знань? Як би не так! Але до чого тут я? Здоровий, спортсмен, бадьорий молодий фахівець! Я не хочу брати в цьому участь, не бажаю! Тільки подумати — колись я заздрив отим розумникам!
Несподівано я згадав епізод із своєї ранньої юності. Тоді уява в мене була розвинена, мабуть, як у божевільних вчених, що прагнуть зрозуміти чи перебудувати світ. Тоді мене хвилювали дурні запитання, над якими нормальна людина не повинна задумуватися: навіщо життя й смерть, як побудований всесвіт?.. Я втрачав гарних дівчат, товариські вечері й багато чого іншого.
Колись у якійсь історичній книжці прочитав напис, викарбуваний у стародавні часи на базальтовій скелі: “Коли людина довідається, що рухає зорі, Сфінкс зарегоче й життя на землі скінчиться”. Я не міг зрозуміти повністю грізний зміст застереження. Але воно довго непокоїло мене. А тепер я на власній шкурі відчув вагу й небезпеку знань. Ні, розумники не можуть радіти життю, не можуть його рухати. Гх пригнічує вага знань і безплідних розумувань… Я підвівся, переступив через чиїсь ноги, попрямував до східців. За спиною в мене почулися здивовані дівочі вигуки. Аби відчепитись, я кинув:
— Зараз вернусь.
Петро наздогнав мене:
— Ти не в своїй, тарілці, старий. Треба випити — і все стане на місце. Пішли до Гіві.
Він знав мою струнку. Дехто називав її “слабкою стрункою”. Та хіба справа в назві? Що може бути краще від легенького сп’яніння, коли все навколо стає таким простим і доступним! Розумники кажуть, що коли-небудь люди відмовляться од таких утіх. Ніколи не повірю. Нащо тоді жити? І що може їх замінити? Мандрівки по цьому холодному космосу? Задачі та філософія?
Я кивнув Петрові, й ми зійшли крутими східцями до невеликої палатки. Гіві більмувато підморгнув мені й показав на діжку.
Я почав неквапно, із задоволенням цідити хмільний терпкий напій, і знову третинне прокинулося в мені, усе і зіпсувало. Досить було побачити, як прискорюється біг червонокрівців, як збуджуються нервові клітини, і відразу, ніби змія у танці, постало віковічне запитання: нащо?
Я кинув склянку й побіг вузенькою стежкою. Третинне не дасть мені нічим натішитися! Будь воно прокляте!
Не звертаючи уваги на здивовані погляди, шмигнув у кущі. Гілки боляче шмагали й кололи. Поступово мені полегшало, мозок трохи прояснився. Я пішов повільніше…
Стежка вела через галявину. Над лісовими квітами кружляли золотими пилинками бджоли, сідали на квіти, моторно пробиралися всередину, щоб узяти нектар. Я згадав: близько пасіка.
Згадав і зупинився, вражений новою думкою. Може, я — бджола? І всі ми — бджоли, що беруть узяток інформації, виліплюють свою власну неповторну особистість, неповторний досвід, неповторне життя? Ми маємо волю, і діємо самостійно. Нам буває гірко й солодко в залежності 1 від того, на що ми натрапляємо в дорозі, на яку квітку сідаємо. Так, ми бджоли, послані по мед. У ньому зіллються всі наші життя з їхньою гіркотою й солодкістю, і тільки в ньому знайдуть справжній смисл… Кожен з нас додасть свою частку меду в якусь чарунку стільника. Але чи зможемо ми коли-небудь викачати з стільників увесь мед, злити його в посудину й покуштувати? Чи тоді “… Сфінкс зарегоче й життя на землі скінчиться?”
У скронях застукало. Знову прокляте третинне! Це воно змушує мене філософствувати, хоче перетворити в розумника… Нащо мені всі ці думки? Нащо? Адже без них було спокійніше. Скоріше позбутися третинного!
Я побіг. Серце закалатало, дихання перехопило…
Ось і скеля-корабель. Так, я не помиляюсь, це він. На тому самому місці, ніби жде мене. Входу немає, та я підбігаю до “скелі” й знову утворюється отвір. Тремтячи від нетерпіння, задихаючись, мчу по коридору, зупиняюсь перед дзеркалом.
На мене блискучими божевільними очима дивиться зацькована істота. Вона судорожно дихає і… зникає.
Переді мною вже нема дзеркала. Замість нього — вихід із корабля, зелені сосни, сірі скелі…
Що зі мною діялося? Чому паморочиться голова і я почуваю себе так, ніби з мене вийняли нутрощі, випотрошили, як рибу, перш ніж кинути її на сковороду.
Виходжу до сосонок, на сонце, хапаюся за
