Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Мовчки, повільно, ніби породжені сновидінням створіння, наложниці кружляли і похитувалися. Вони збурювали навколо імператора повітря якимись магічними хвилями, що пахли флюїдами збудження. Жодного поспіху. Тут усім управляв імператор. Час міг розтягуватися і стискатися. Тут зібрався час зі всього світу.

— У мистецтві фарбування, підмальовування, підрум’янювання, підбілювання зубів, одягу, нігтів та тіла жінка не повинна мати собі рівних, — промовив імператор, а в його мові вчувалася хтивість.

Принесли вино в позолочених скляних глечиках, і він пив його нерозсудливо великими ковтками. Потім принесли кальян, і за якийсь час у його зіницях заблищав опійний дим. Наложниці підходили дедалі ближче і коли кружляли довкола них, то їхні тіла торкалися імператора та його гостя. Той, хто приходить з імператором, сам стає на день імператором. Усі імператорські привілеї переходять до його гостя.

— Жінка також повинна вміти грати на келихах, наповнених різними сортами вина на різну висоту, — промовив імператор, нерозбірливо вимовляючи слова. — Вона повинна вміти викладати підлогу мозаїчним склом. Вона повинна знати, як намалювати, обрамити й повісити картину; як нанизати на нитку намисто, чотки чи сплести вінок; а також, як збирати чи зберігати воду в акведуку. Вона має розбиратися на ароматах. А також на прикрасах для вух. Вона також має знатися на акторському мистецтві й уміти організувати театральну виставу, вона має бути швидкою та спритною, вміти куховарити й приготувати лимонад чи шербет, а також знати, як одягати коштовності та плести чоловічий тюрбан. І зрозуміло, що вона повинна знатися на магії й чарах. Жінку, що знається на цих небагатьох речах, можна прирівняти до хтивого чоловіка-неука.

Наложниці поєднувалися в одну надприродну Жінку, в композитну Наложницю, і Вона була всюди довкола чоловіків, беручи їх в любовну облогу. Тим часом євнух випурхнув з кола планет бажання. Жінка з багатьма руками і необмеженими можливостями прикусила свої язички, і тепер Наложниця торкалася своєю м’якістю їхньої твердости. Маґор віддався їй. І думалося йому про інших жінок у далеких давніх краях, думав про Симонетту Веспуччі та Алессандру Фіорентину, а також про жінку, чия історія привела його до Сикрі. Всі вони були частиною тієї одної Наложниці.

— У моєму місті, — промовив він значно пізніше, схилившись на подушки серед меланхолії жінок після кохання, — справді вихована жінка має бути розважливою і цнотливою і не бути об’єктом чуток. Така жінка має бути скромною і спокійною, щирою і великодушною. У танку вона не повинна робити надто різких рухів, а в музиці їй годиться уникати мідних сурм і гучних барабанів. Вона має бути злегка підфарбована, а її зачіска не повинна видаватися надто пишною.

Незважаючи на те, що імператор уже майже спав, у нього з горлянки вирвалося щось схоже на відразу.

— Тоді ваші добре виховані чоловіки мусять помирати з нудьги, — зумів промовити він.

— Але ж є ще куртизанки, — сказав Маґор, — саме вони відповідають усім вашим ідеалам, за винятком їхнього вміння викладати підлогу кольоровим склом.

— Ніколи не кохай жінку, яка не знається на викладанні підлоги кольоровим склом, — сказав імператор поважно, без жодного натяку на жарт. — Така жінка — це сварлива дурепа.

* * *

Тієї ночі Аґостино Веспуччі вперше закохався і зрозумів, що кохання — це теж подорож, що хай яким він був непохитним і як не хотів покидати своє рідне місто, він приречений, як і всі його вільні друзі, йти невідомими йому шляхами, сердечними стежками до небезпечних місць, наражатися на демонів та драконів і ризикувати втратити не тільки життя, але й душу. Крізь прочинені двері він уздрів Ла Фіорентину в її інтимному образі, коли вона, спершись на позолочену кушетку в оточенні небагатьох найвідоміших чоловіків, дозволила своєму патронові Франческо дель Неро поцілувати ліву грудь, тимчасом як її маленька кудлата біла декоративна собачка лизала її праву пипку, і в цю мить він пропав, він зрозумів, що це — його єдина жінка. Франческо дель Неро був родичем іль Макії, і, мабуть, завдяки цьому їх і запросили, але у той момент Аґо тим не переймався; він був готовий задушити негідника — так! — і ту маленьку собачку. Завойовуючи Ла Фіорентину, йому доведеться перемогти не одного суперника, а ще — аякже! — розбагатіти, а оскільки шлях до майбутнього просто, як килим, стелився перед ним, то він відчував, що вся юнацька байдужість почала його раптом покидати. Натомість з’явилася рішучість, гостра і тверда, як толедська сталь.

— Вона буде моєю, — пробурмотів він до іль Макії, а той з усмішкою глянув на нього.

— У день коли мене оберуть Папою, — сказав він, — Алессандра Фіорентина запросить тебе у ліжко. Тільки поглянь на себе. Ти нітрохи не схожий на чоловіка, в якого закохуються прекрасні жінки. Ти з тих чоловіків, які у них на побігеньках, об яких вони витирають ноги.

— Пішов ти до дідька, — відповів Ато. — На тебе находить якась мана, і ти бачиш світ до біса чітко, без дрібки добра, а тоді не можеш його втримати у собі й випльовуєш його, посилаючи під три чорти людські почуття. Іди потримайся за член здохлого цапа.

Іль Макія звів свої брови, як крила кажана, ніби погоджуючись, що зайшов надто далеко, і поцілував товариша в обидві щоки.

— Вибач мені, — промовив він голосом людини, що кається. — Ти маєш рацію. Молодий двадцятивосьмирічний чоловік, не особливо високий, із залисинами, тіло якого нагадує м’які подушки, напхані у замалий ящик, який не пам’ятає жодного вірша, окрім сороміцьких, рот якого не закривається від брудної лайки, — це саме той чолов’яга, який розсуне ноги королеви Алессандри.

Аґо скрушно похитав головою:

— Я розкажу тобі, що я за перець. Мені не просто потрібне її тіло. Я хочу її бісового серця.

У салоні Алессандри Фіорентини, де під високим куполом на тлі голубого неба фрескові херувими прилинули до хмарини, на якій кохалися Арес з Афродітою, слухаючи небесну музику німця Гайнріха Цинка, найбільшого музики, майстра cornetto curvo у всій Італії, Аґо Веспуччі здалося, ніби опівночі його осяяв сонячний промінь, і йому пригадалася заціпеніла незайманість минулих літ, коли він сидів на ліжку кістлявої повії й читав вірші найбільшого поета сучасносте, а потім червонів і чхав, коли вона надумала взятися до справи. Ла Фіорентини не було видно, а за її відсутносте, стоячи з капелюхом у руках недалеко від невеличкого фонтана, він не наважувався взяти участи у навколишній оргії. Іль Макія же на якийсь час покинув його і вибіг