Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк

— Раніше ти з акулами стрічався?

— Аякже! І на землі, й у цьому ж таки океані… Було це кілька років тому, — вів далі Заєць. — Після третього курсу мене послали в експедицію на практику. Ми, група студентів-геологів, вивчали підводні хребти. Плавали з нами на «Досліднику» й іхтіологи. Ото вони й ловили рибу та іншу живність. Акул — теж. Тоді якраз випробовувався віднаджувач акул — порошок репелент. Барвник нігрозину, який входить до складу порошку, вступаючи в реакцію з водою, сповиває її в чорне — своєрідна димова завіса, що повинна, як гадали спеціалісти, застувати акулам «світ». Оцтовокислий амоній (він, до речі, міститься в протухлому акулячому м'ясі), на думку американських біологів з Морської лабораторії в штаті Флоріда, мав відлякувати агресивних хижачок.

— Ну і що?

— Не поспішай, да Гама! — зупинив мене Заєць. — Я дійшов до найдраматичнішого місця… Так ось. Коли іхтіологи кинули у воду порошок, а потім приманку — кок розщедрився на смачну телятину, — відразу, де не візьмись, налетіла зграя прожерливих акул. М'ясо пошматували, з'їли й попливли далі.

— Ти кажеш, цей метод запропонували американські біологи? Хіба у Штатах цікавляться акулами?

— Ще й як цікавляться, — відказав Альфред. — Пілоти із збитих американських літаків швидше ладні потрапити в полон, ніж у води, які кишать акулами. Бояться «хоробрі» вояки смерті! Сам президент Сполучених Штатів пішов у наступ проти акул — наказав ученим розробити дійовий засіб боротьби з ними, тим самим додати хоробрості й відваги солдатам.

— Як — нинішній президент?

— Ні, один із його попередників. Хоч, правда, акулами цікавиться й нинішній, тому що він, мабуть, більш за всіх колишніх президентів США намагається своїх «орлів» посилати над чужі води, в чуже небо. А отже, зрештою — акулам на харч. Так що, Васько, американці й у наші дні вивчають акул, — зручніше вмощуючись під вітрило, сказав Альфред. — Один з їхніх учених, Балдріж, нещодавно запропонував засіб боротьби проти океанських хижачок — сильнодіючий токсичний порошок, а відомий плавець Джон Хікс — випромінювач електромагнітних хвиль.

— Дива!

— От тобі й дива — двічі по два! От тобі й справи — що зліва, що справа! — жартом закінчив він свою розповідь.

Це була величезна сіро-коричнева акула. З темними цятками й смугами вподовж боків, через що й зветься тигровою.

— Хто з них прожерливіший: біла, блакитна, мако чи тигрова — науці невідомо, — сказав Заєць.

Принаймні ця акіо довела, що апетит у неї неабиякий.

Ліановий канат невтримно тягнув нашу лакану вперед.

Кажуть, акула розвиває швидкість набагато більшу, ніж у військових кораблів. Отож ми й мчали, неначе на супершвидкохідному есмінці.

Як акуленція не перекусила товстої линви, лишалося загадкою. Втім, нічого загадкового — довгий гак, який вона проковтнула, своєю металевого шийкою уп'явся в зубату пащу і, немов вудила, стримував і не давав змоги ненажері стуляти щелепи.

З усієї сили тягла вона за собою човен. Він то навалювався на ніс, то знову осідав і занурювався по бортовий обвід.

Коли акула норовилася й виплигувала з води, канат, здригнувшись, туго натягався, і човен, здавалося, повисає в повітрі. Вгору-вниз піднімався й опускався раз у раз.

Карколомний сатанинський танок. Альфред назвав його «танго безвиході».

Проте час минав, а гасання по океану так ні до чого й не привело. Якби, скажімо, у нас на човні був курсограф і ми ним зафіксували пройдений в акулячій упряжці шлях, це б була якась ламана, зигзагоподібна лінія, вимережана в одному й тому ж районі океану.

Акула тягла човен на схід, потім збочувала з курсу і мчала зовсім у протилежний бік.

Добре, якби ми рухалися тільки вперед. Врешті цей поступальний рух кудись би та привів. Та акуленція, чортяка, «тупцювалася» на одному місці — квадрат океану, кілометрів десять в поперечнику, не більше.

Та ось акула різко повернула ліворуч.

— Погляньте, погляньте! — закричав я. — Вона змінює галси й переходить у повний бакштаг.

— Бакштаг, хлопче, — засміявся Кім Михайлович, — курс корабля, який з лінією вітру утворює кут понад дев'яносто градусів. А про який бакштаг, галфвінд чи фордевінд можна говорити, якщо зараз мертвий штиль?

— Може, я неправильно висловився… — зашарівсь я, а все ж (знай наших — ми теж дечого навчилися!) додав, уживаючи більш ніж треба морську термінологію: — Якась дивна циркуляція.[16] Лакана зазнала носового диференту.[17]

Акула крутилася, мов на прикорні коза, тягнучи за собою човен.

— Карусель, — відзначив Альфред, якому сподобалась ця крутильня.

Коло за колом. Спочатку розмашисті й широкі, далі почали звужуватися, ніби сходячись біля лакани.

— Чого доброго, вона, як скажений собака, почне кусати борти, а то й нас.

— Боїшся? — зважив мене поглядом Кім Михайлович.

— Ні.

— Ну, тоді — вперед! — і він, немов пужалном коня, хотів було дістати акулу бамбуковою хворостиною.

Хижачка рвонула з місця. Переставши кружеляти, перейшла на галоп.

Збурунилась вода, і в ній, пообіч прокресленого канатом сліду, щось раптом майнуло. Ніби зелена переливиста тінь.

— Масай маро акіо![18] — вигукнула Лота. — Вони будут жерти-пожирать нашу лехібе[19] акіо.

— Цілісінька зграя, і, видно, збирається розтерзувати свою невдаху-сестру, — погодився командир.

Як твердять знавці: таке серед акул буває. Зачувши запах крові, вони нападають навіть на своїх поранених родичів.

Велика акула, передчуваючи лихе, з усієї сили рвалася вперед, слідом за