Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер

— Ще раз, — сказала вона йому зараз, серед шуму двигуна, на темній автостраді, що вела до літака, який доправить Пітера до Америки й далі.

Він глянув на цифровий годинник на приладовій панелі. Реєстрація на літак мала бути за дві години, а їхати до аеропорту лишалося хвилин п’ятнадцять.

— Ти просто диво, — сказав Пітер.

Можливо, якби він вимовив ці слова з правильною інтонацією, вона б зрозуміла їхнє значення: не треба намагатися покращити те, що було вчора, слід лишити все так, як є.

— Я не хочу бути дивом, — відказала Беатріс. — Я лише хочу відчувати тебе в собі.

Якусь мить Пітер вів авто мовчки, швидко пристосовуючись до обставин, що змінилися. Здатність хутко підлаштовуватися під нові обставини була ще однією їхньою спільною рисою.

— Біля аеропорту здають унайми цілу купу цих жахливих кімнаток. Ми могли б винайняти одну на годинку, — запропонував він.

І одразу ж пошкодував, що сказав «жахливих»: це виглядало так, ніби Пітер, удаючи згоду, намагався відрадити Беатріс. Він мав на увазі лише те, що осель такого штабу вони обоє здебільшого намагались уникати.

— Просто знайди затишне місце для зупинки, — відповіла Беа. — Можна зробити це в машині.

— Господарю милий! — вигукнув Пітер, і вони обоє засміялися.

Ставши християнином, він привчив себе казати «Господарю милий!» замість «Господи Боже!». Фрази починалися подібно, тож у такий спосіб Пітерові вдавалося уникнути божби, коли вона вже зривалася з його вуст.

— Я не жартую, — сказала Беа. — Можна будь-де. Тільки не зупиняй авто там, де в нас хтось може в’їхати ззаду.

Вони їхали далі, але шосе тепер здавалося Пітерові інакшим. Теоретично це була та сама смуга асфальту з усім дорожнім причандаллям, огороджена хистким металевим парканом. Своїм наміром, однак, вони перемінили її. Тепер то вже був не прямий шлях до аеропорту, а таємнича глуха місцина з темними об’їздами й криївками. Черговий доказ, що дійсність не об’єктивна, вона завжди чекає, доки чиєсь ставлення до неї не надасть їй нової форми й нового змісту.

Безперечно, кожен у нашому світі здатен змінювати дійсність. Це була одна з тих речей, про які Пітер і Беатріс чимало розмовляли. Говорили про свій виклик змусити людей усвідомити, що життя настільки похмуре й обмежене, наскільки ти його сприймаєш таким. Про виклик змусити людей побачити, що беззаперечні факти існування зрештою не такі вже й беззаперечні. Про виклик знайти простіше слово, ніж «беззаперечні».

— Може, тут?

Беатріс не відповіла нічого, лише поклала руку Пітерові на стегно. Він плавно спрямував машину на зупинку для вантажівок. Доведеться їм покластися на те, що Господь не має наміру розчавити їх багатотонним ваговозом.

— Я ще ніколи не робив цього, — промовив Пітер, вимкнувши двигун.

— Гадаєш, я робила? — відказала вона. — Пусте, ми дамо собі раду. Пересядьмо лишень назад.

Вони відчинили дверцята, кожен зі свого боку, й за мить зустрілися знову на задньому сидінні, де сіли плече до плеча, як пасажири. Оббивка пахла іншими людьми: друзями, сусідами, вірянами їхньої церкви, автостопниками. Через це Пітер ще більше засумнівався, чи зможе він і чи взагалі їм варто кохатися тут і зараз. Хоча... було в цьому щось і таке, що збуджувало. Вони потягнулися одне до одного, прагнучи ніжно обійнятися, але в темряві рухи їхні були незграбними.

— Акумулятор швидко розрядиться, якщо світло в салоні лишити ввімкненим? — спитала Беа.

— Не маю жодної гадки, — відказав Пітер. — Краще не ризикувати. До того ж у такому разі водії будуть на нас задивлятися.

— Сумніваюся, — мовила вона, обертаючись обличчям до променів світла від фар автомобілів, що зі свистом проносилися повз них. — Якось я читала статтю про дівчинку, яку викрали. Їй вдалося вистрибнути з машини, коли та загальмувала на автостраді. Викрадач схопив її, вона стала пручатися, гукала на допомогу. Повз неї мчався потік машин. Ніхто не зупинився. Згодом одного з водіїв запитали чому. Він сказав: «Я їхав так швидко, що не повірив своїм очам».

Пітер ніяково засовався.

— Яка жахлива історія! Напевно, зараз не найкращий час, щоб її розповідати.

— Я знаю, знаю, пробач мені. Я просто зараз трохи... сама не своя, — вона нервово засміялася. — Так важко... втрачати тебе.

— Ти не втрачаєш мене. Я просто поїду на якийсь час. Я по...

— Пітере, будь ласка. Не зараз. Ми з цим уже скінчили. Усе, що можна було сказати, вже сказано.

Беатріс нахилилася вперед, і Пітер подумав, що вона зараз заплаче. Але його дружина лише намагалася видобути щось зі сховку між передніми сидіннями. Невеличкий ліхтарик на батарейках. Вона ввімкнула його й спробувала покласти на підголівник переднього пасажирського сидіння, але ліхтарик втратив рівновагу й упав. Тоді Беа всунула його у вузький проміжок між сидінням і дверцятами, нахиливши так, що світло падало на підлогу.

— Ось так: зручно, й світло м’яке, — мовила вона знову рівним голосом. — Саме досить, щоб розгледіти одне одного.

— Я не певен, що мені вдасться, — відказав Пітер.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона, розстібаючи свою сорочку, з-під якої показався білий ліфчик і пагорки її грудей.

Сорочка вільно спала з плечей Беатріс, вона крутнула руками, щоб струснути шовкову тканину зі зап’ястків. Зачепивши гумки великими пальцями, вона зняла спідницю, трусики й колготки одним зграбним і невимушеним рухом.

— Твоя черга.

Він розстібнув штани, й Беа допомогла йому зняти їх. Тоді вона відкинулася й, сягнувши руками за спину, розщіпнула й зняла ліфчик, а Пітер спробував змінити позицію так, щоб не тиснути на неї колінами, але вдарився головою об стелю.

— Ми тут наче пара безголових підлітків! — поскаржився Пітер. — Це...

Беатріс прикрила йому рота своєю рукою.

— Ми — це ти і я, — промовила вона. — Ти і я. Чоловік і дружина. Усе гаразд.

Тепер вона була гола, якщо не враховувати наручного годинника на її тонкому зап’ястку й намиста з перлів на шиї. У світлі ліхтаря намисто вже не мало вигляду вишуканого подарунка на річницю весілля, а перетворилося радше на примітивну еротичну прикрасу. Груди її тремтіли — так сильно калатало їй серце.

— Ну ж