Подорож на Місяць - Жюль Верн
— Минули вже ті часи, — палко відізвався Білзбі, намагаючись простягнути руку, якої йому бракувало. — Тоді було весело! Винахідники гаубиць поспішали випробувати їх на своїх ворогах і згодом поверталися до табору з ухвалою Шермана або Мак-Клелана[5]. Але тепер Шерман та Мак-Клелан повернулися до своїх контор і, замість ядер, вони випускають… нешкідливі паки бавовни із своїх складів. Майбутнє артилерії сумне в Америці!
— Так, Білзбі, — скрикнув полковник Бломзберрі. — Жахливе розчарування! Кидаєш свої справи, вчишся вживати зброю, міняєш Балтімору на поле бою, чиниш подвиги, гідні героя, і все це лише для того, щоб через два-три роки покласти руки в кишені і дрімати в жалюгідному неробстві!
Говорячи це, войовничий полковник трохи захопився, бо хоч би й хотів, він не міг покласти руки в кишені: якраз рук йому бракувало.
— І ніякої війни не передбачається, — сказав відомий Мастон, чухаючи залізним гачком — кінцем своєї колишньої руки, гутаперчевий череп. — На політичному горизонті нема ані хмарини, і це в той час, коли в артилерійській справі можна зробити так багато! Ось я, наприклад, сьогодні вранці закінчив рисунок мортири, яка повинна змінити закони війни!..
— Невже? — спитав Том Гентер, мимохіть пригадуючи останню спробу шановного Мастона.
— Справді, — відповів той. — Але до чого всі ці дослідження, що вимагали стільки сил? Це ж марна праця! Народи Нового Світу немов заприсяглися жити мирно. Не дурно наша войовнича «Трибуна»[6] пророкує близьку катастрофу через перенаселеність земної кулі!
— Проте, Мастон, — зауважив полковник Бломзберрі, — в Європі завжди точиться якась бійка між народами!
— Ну, і що ж з того?
— Як що ж? Певно, саме там можна було б налагодити щось підходяще, якби там погодилися прийняти наші послуги…
— А, ось що ви маєте на увазі! — вигукнув Білзбі. — Працювати над балістикою для… Іноземців!
— Це було б все-таки краще, ніж зовсім не працювати над нею, — відповів полковник.
— Само собою, — сказав Мастон, — було б краще, але навіть не можна і мріяти про це.
— А чому б і ні? — запитав полковник.
— Бо в них, у Старому світі, думки про прогрес зовсім відмінні від наших, американських поглядів. Ці люди не уявляють собі, як можна стати генералом, не бувши доти лейтенантом, а це означає те саме, що ніби не можна стати артилеристом, не-відливши самому гармати! Але це ж просто…
— Дурниця, — сказав Том Гентер, стругаючи бильце крісла своїм великим ножем. — Коли вже так, нам залишається тільки вирощувати тютюн або витоплювати китовий жир.
— Як це! — вигукнув Мастон громовим голосом. — Останні роки нашого життя ми не віддамо на удосконалення вогнепальної зброї? І ми навіть не матимемо змоги випробувати дальність наших снарядів? Повітря вже не освітиться вогнем наших гармат? Невже не виникне якогось міжнародного конфлікту, що дав би нам можливість оголосити війну якій-небудь заатлантичній державі? Невже французи не затоплять жодного з наших пароплавів або англійці не повісять, всупереч міжнародному праву, трьох-чотирьох наших земляків?
— Ні, Мастоне, — відповів полковник Бломзберрі, — цього не буде. А коли таке н станеться, то ми не скористуємося з цієї нагоди. Національне почуття американців слабшає день від дня, і ми стаємо бабами!
— Так, ми принижуємось! — ствердив Білзбі.
— І нас принижують! — додав Том Гентер.
— Все це правда! — палко вимовив Мастон. — Багато є причин у повітрі, щоб розпочати війну, але вона не починається. Піклуються про руки й ноги у людей, які не знають, що з ними робити. Подивіться, будь ласка, не треба далеко шукати приводу для війни: хіба Північна Америка не належала раніш англійцям?
— Певна річ, — сказав Том Гентер, люто ворушачи вугілля в каміні кінцем свого костура.
— Отже, маєте! — продовжував Мастон, — чому б і Англія теж не могла належати американцям?
— Це було б зовсім справедливо, — погодився полковник Бломзберрі.
— Підіть-но та запропонуйте це президентові Сполучених Штатів, і ви побачите, як він вас зустріне! — скрикнув Мастон.
— Він зустріне нас дуже погано, — промимрив Білзбі крізь свої чотири зуби, які залишалися в нього після війни.
— Запевняю вас, що на майбутніх виборах він не може розраховувати на мій голос, — заявив Мастон.
— Так само й наші, — одностайно додали войовничі інваліди.
— Наприкінці ще мушу сказати, — продовжував Мастон, — що коли мені не дадуть змоги випробувати мою нову мортиру на справжньому полі бою, то я вийду з Гарматного клубу і краще живцем поховаю себе в саванах[7] Арканзасу.
— Ми підемо за вами! — підхопили співбесідники мужнього Мастона.
Так ото стояли справи. Незадоволення все збільшувалось, і клубові загрожувала небезпека розпаду. Але несподівана подія відвернула цю катастрофу.
Другого дня після наведеної розмови всі члени клубу одержали таке повідомлення:
«Балтімора, 3 жовтня.
Президент Гарматного клубу має за честь повідомити його членів, що на засіданні 5 числа цього місяця він зробить їм доповідь, яка, без сумніву, має дуже зацікавити їх. Тому він просить їх прибути на згадане засідання, відклавши всі свої справи.
Щиро відданий вам
Імпі Барбікен,
