Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Каштанов розпечатав конверт і з здивуванням прочитав таке:

Мунку-Сардик, 1. XII 1913

Високошановний Петре Івановичу!

Знаючи Вашу досвідченість у полярних дослідженнях та інтерес, який Ви виявляєте до геології арктичного краю, я пропоную Вам взяти участь у великій експедиції, відряджуваній мною наступної весни на один або два роки для вивчення незвіданої частини Льодовитого океану. Якщо Ви принципово згодні, будьте ласкаві приїхати для особистих переговорів 2 січня 1914 року опівдні до Москви, готель «Метрополь», де цього дня і цієї години зберуться інші передбачувані учасники експедиції і я. Якщо безумовно відмовляєтесь, прошу повідомити на ту ж адресу. Витрати на поїздку в усякому разі будуть повернуті.

З цілковитою щирістю і повагою до Вас

Професор опустив лист і замислився.

«Труханов? Ніби десь чув це прізвище, але де й коли? Здається, у зв’язку з питаннями геофізики чи астрономії. Треба довідатися. Це дуже цікаво. Живе десь на кордоні Монголії, а споряджає експедицію в Льодовитий океан!»

Каштанов простяг руку до телефона і викликав свого колегу, професора астрономії, який розказав таке: Труханов закінчив університет і присвятив себе геофізиці[2] та астрономії. Він нещодавно збудував обсерваторію на вершині гори Мунку-Сардик у Саянському хребті на кордоні Монголії, щоб скористуватися чистотою і прозорістю повітря Східного Сибіру протягом довгих зим, коли багато буває безхмарних днів і ночей. Але до чого тут полярні краї? Над Льодовитим океаном атмосфера в усякому разі менш сприятлива для астрономічних спостережень, ніж на горі Мунку-Сардик…

На це запитання астроном не міг нічого відповісти, і Каштанову нічого не залишалось, як відкласти задоволення своєї цікавості до 2 січня. Він, звичайно, вирішив з’їздити до Москви.

Опівдні 2 січня 1914 року професор Каштанов під’їхав автомобілем до готелю «Метрополь» і постукав у двері номера 133, який показав йому швейцар. Двері розчинилися, і професор опинився в просторій світлій кімнаті, де було вже кілька чоловік. Один із них підвівся назустріч Каштанову і, простягаючи йому руку, сказав:

— Ви акуратні, як годинник, Петре Івановичу, незважаючи на цю погоду, справжнісіньку сибірську пургу! Це добра ознака для нашої справи. Дуже радий, що ви прибули і що маю честь бачити вас у себе! Я — Труханов. Дозвольте познайомити вас з усіма присутніми.

Один по одному підвелись і були відрекомендовані Каштанову:

— Зоолог, приват-доцент Семен Семенович Папочкін.

— Метеоролог Головної фізичної обсерваторії Іван Андрійович Боровий.

— Ботанік і лікар Михайло Гнатович Громеко.

На круглому столі серед кімнати була розіслана велика карта арктичного краю, на якій різкими кольоровими лініями були нанесені маршрути експедицій за останні п’ятдесят років. На північ від Таймирського півострова була вже позначена земля, відкрита Вількіцьким тільки влітку 1913 року[3].

Коли всі сіли навколо стола, Труханов почав свою промову.

— Як показує вам ця карта, п’ять шостих арктичного краю між Сибіром, Північною Європою, Гренландією і Північною Америкою помережані маршрутами численних експедицій. Але дуже цікаве відкриття землі, зроблене нещодавно Вількіцьким, довело, що і в цьому краї можливі ще великі завоювання для науки. Треба тільки спрямувати свої зусилля доцільно, користуючись досвідом усіх попередників.

— Справу славних експедицій XVII і XVIII століть — Прончищева, Лаптєва, Дежнєва, Берінга — і досліджень Врангеля і Міддендорфа у першій половині XIX століття на крайній півночі Сибіру тепер продовжують експедиції Сєдова, Брусилова і Русанова, які вивчають Карське чи Баренцове море. У ті ж краї дістався і Вількіцький і, зрозуміло, продовжуватиме свої дослідження. Конкурувати з ними я не хочу.

— Мої плани, — продовжував Труханов після невеликої паузи, — торкаються іншої частини арктичного краю.

— Гляньте на цю велику білу пляму на північ від Чукотського півострова та Аляски, — жодна кольорова лінія її не перетинає! Бідолашна «Жаннетта», скута кригою, пропливла далі на південь від цієї плями. Останні експедиції

Свердрупа і Амундсена працювали на схід, серед островів північноамериканського архіпелагу.

— Але в межах цієї плями повинна бути земля, нікому ще невідома, або великий острів, тільки вдвоє менший від Гренландії. Можливо, що там лежить цілий архіпелаг. Гляньте, на східному краї цієї плями нанесена проблематична земля, що її бачив здалека Крукер, на південному — Земля Кінан. Нансен гадає, що великої землі в цій частині Льодовитого океану немає; Пірі, навпаки, переконаний, що з мису Фоми Гоббарда він бачив на північному заході край великого материка.

— Гарріс, учасник берегових і геодезичних знімань Сполучених Штатів Америки, впевнився в існуванні цього материка на підставі вивчення припливів і відпливів на північних берегах Аляски. За його словами, весь хід цих коливань морського рівня в морі Бофора доводить, що вони йдуть не з Тихого океану через вузьку й мілку Берінгову протоку, а з Атлантичного океану, по глибокому проміжку між Норвегією і Гренландією, а далі, між передбачуваним материком і берегами Аляски та Сибіру, ці коливання чимраз слабшають. Якби цього материка не було, припливна хвиля йшла б з Гренландського моря через північний полюс безпосередньо до берегів Аляски і Чукотської землі, не запізнюючись і не послаблюючись. Існування материка доводить ще й те, що в морі Бофора, відкритому на заході, західні вітри посилюють припливну хвилю, а східні послаблюють її, і різниця у висоті хвилі досягає двох метрів. Це можливе тільки у вузькому морі між двома материками. Від островів північноамериканського архіпелагу передбачуваний материк відокремлений тільки вузькою протокою. Коли б ця протока була широка — припливна хвиля Атлантичного океану могла б досягати берегів острова Банка, зустрічаючись тут з припливною хвилею, що обійшла цей материк із заходу і півдня, і обидві хвилі повинні були б знищувати одна одну. Але спостереження Мак-Клюра біля західного берега