Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
6. КОЛИ ВИЙМАЮТЬ МЕЧ ЯЗИКА
Коли виймають меч язика, думав імператор, він робить глибші рани за найгостріше лезо. Якби йому були потрібні докази, він би їх легко знайшов у війні філософів, яка щодня точилася у розшитому золотом і прикрашеному дзеркалами величному Наметі Нового Поклоніння. Тут завжди панували шум і гам, галасували найкращі мислителі королівства, що безжалісно кололи один одного словами. Акбар виконав клятву, дану в день, коли порубав нахабного Рану з Куч-Нагіна; він створив дискусійну палату, де поклоніння божественному зводилося до інтелектуальної боротьби і не заборонялися жодні борецькі захвати. До Намету він привів Маґора дель’Амора, аби похвалитися своїм новим винаходом і вразити прибульця чудовою незвичайністю та прогресивністю двору Могола, а також, принагідно, показати португальським єзуїтам, що вони не єдині європейці, які мають доступ до імператорського вуха.
Присутні у наметі спиралися на килими та подушки і, сидячи обличчями один до одного, гуртувались у двох таборах — у таборі Прихильників Води і таборі Шанувальників Вина, а між ними був порожній неф з місцями для імператора та його гостя. До партії манґул входили релігійні мислителі та містики, що пили лишень воду, а от їхні опоненти з макул сповідували чисту філософію та науки й увесь день дудлили вино. Сьогодні були присутні Абул Фазл і Раджа Бірбал і, як завжди, сиділи між винолюбами. Принц Салім також був присутній на зібранні, похмуро сидів біля лідера водолюбів пуританина Бадауні, геть сухенького чоловічка, одного з тих, що, як здавалось, вже народився старим і мав відразу до старшого Абул Фазла, а натомість наражався на таку ж щиру огиду з боку опецькуватого достойника. Обзиваючи один одного, вони не добирали слів («Товстий блюдолиз!» — «Нудний терміт»), тож імператор не переставав думати, чи такий розбрат коли-небудь зможе привести до омріяної ним гармонії; свобода — це справжній шлях до єдности, а чи її невідворотним наслідком є хаос?
Акбар вирішив, що революційний храм не міститиметься у стаціонарній будівлі. Єдиним богом тут має стати аргумент і ніяке божество, хай би скільки воно мало рук чи ніг і яким би могутнім воно було. Проте розум — це смертне божество, а померлий бог, навіть якщо він знову народжується, невідворотно помирає знову. Ідеї, як і припливи в морі чи фази місяця, народжуються, підносяться і розвиваються у належний час, а тоді з поворотом великого колеса зменшуються, тьмянішають і зникають. Вони тимчасові мешканці, ніби намети, а звідси випливало, що намету найбільше личило бути їхнім домом. Могольські будівничі наметів, створивши розбірні будинки великої складности й краси, були по-своєму геніями. Під час воєнних кампаній військо супроводжувалося ще одним військом, чисельністю щонайменше дві з половиною тисячі (вже не кажучи про слонів та верблюдів), яке зводило і розбирало наметове місто для проживання короля та його воїнів. Переносні пагоди, павільйони та палаци навіть надихали каменярів, що зводили Сикрі, проте намет все ж таки був наметом з полотна, тканини та дерева, що дуже добре передавав непостійність думки. Одного чудового дня, через сотні років від сьогодні, коли вже не буде навіть його великої імперії — так, він би хотів навіть передбачити руйнування свого творіння! — його нащадки побачать, як намет згорнуть, і зникне вся його велич.
— Лишень коли ми приймемо істину смерти, — проголошував імператор, — ми зможемо почати вивчати істину життя.
— Парадокс, Ваша Величносте, — зухвало відповідав Маґор дель’Амор, — це вузол, що дозволяє людині видаватися розумною навіть тоді, коли він зв’язує її розум, як ту курку, що має піти на юшку. «У смерті — значення життя!» «Багатство чоловіка породжує убогість його душі!» Так насильство може стати доброчинністю, потворність — красою, тобто кожна благословенна якість може стати своєю протилежністю. Насправді, це кімната з дзеркалами, повна ілюзій та перевернутости. І чоловік може борсатися в болоті парадоксу до кінця своїх днів, так і не висловивши думки, гідної уваги.
Імператор відчув приплив сліпої люті, як тоді, коли відірвав огидні вуси Рани з Куч-Нагіна. Чи, може, йому тільки вчулося? — Яке право має цей чужинський покидьок?.. — Як тільки сміє?.. — Імператор геть чисто побагровів і тепер від злості плювався та бризкав слиною. Зібрання заціпеніло від страху, бо розлючений Акбар міг зробити що завгодно, міг голими руками розірвати небо або ж усім присутнім вирвати язики, аби переконатися, що вони ніколи не розповідатимуть того, що побачили, або ж міг випити вашу душу і втопити її в кубку вашої ж киплячої крови.
І тут не хто інший, як принц Салім, підбурений Бадауні, порушив гнітючу мовчанку.
— Ти хоч усвідомлюєш, — звернувся він до порушника спокою у чудернацькому плащі, — що за сказане ти можеш накласти головою?
Маґор дель’Амор, хоч, може, не геть чисто, але розгубився.
— Якщо у цьому місті я за такі речі позбудуся голови, — відповів він, — тоді це місто не вартує, аби в ньому жити. До того ж я вважав, що в наметі править не король, а розум.
Тиша густішала, як молоко, що скипілося. Акбарове обличчя потемніло. А тоді, ні сіло ні впало, хмари розійшлися, бо імператор почав голосно реготати. Він плескав Маґора дель’Амора по спині й енергійно хитався.
— Добродії, а цей сторонній дав нам гарний урок, — сказав він. — Хтось має стояти збоку від кола і пильнувати, аби воно було круглим.
Тепер настала черга принца-наступника відчути громадський осуд, але він сів, так нічого й не сказавши. Абул Фазлу вираз обличчя Бадауні, свого суперника, так сподобався, що він полагіднішав до білявого іноземця, який несподівано зачарував короля. Прибулець же втямив, що гра йому вдалася, але, досягши цього, він нажив собі сильного ворога, який був ще небезпечніший через свою незрілість та очевидну юнацьку дратівливість. Отже, принцова дама серця ненавидить Костомаху, а тепер принц ненавидить мене, думав він. І в цій суперечці ми не переможемо. Проте він не виказував своїх тривог і з найвишуканішими поклонами і помахами рук прийняв пропозицію Раджі Бірбала випити склянку хорошого червоного вина.
Імператор також думав про свого сина. Якою радістю було його народження! Може, не варто було віддавати його під опіку містиків, послідовників і наступників шейха Саліма Чішті, на честь якого було названо принца. Хлопець був хитромудрим сплетінням суперечностей — шанувальник витончености, любитель садівництва і пуританин, не цурався куріння опію і зваблювання жінок, а будучи гедоністом, цитував «непримиренних»
