Веселка тяжіння - Томас Пінчон
А чи не було те життя більш гідним, ніж ґангстерське? Чистіша дружба… принаймні, не настільки нещира… Там ми бачили, як влаштуватися… це визначала сама машинерія… тоді було все дуже зрозуміло, параноя — для ворога, і ніколи — для своїх…
— А як щодо SS?
— О, я сказав би, що вони були ворогами… (Сміх).
Ні, Клаусе, будь ласка, хай тебе не заносить, не починай мріяти про доброзичливі радянські допити, що закінчуються десь у горностаєвому ліжку, в заціпенінні із запахом горілки — сам знаєш, що це вкрай нерозважливо…
Величина В, Бе-нижній-індекс-Ен-тобто-Нерріш, уже тут — уже майже готова пропалити собою шепіт останньої вуалі і зрівнятися з А — дорівнювати єдиному фрагменту самого себе, залишеного ними, щоб пройти крізь цю мить, нескорочувану ляльку з німецького вініл-бензолу, обшарпанішу, фальшивішу за будь-яке колишнє «я»… нікчемно мала величина в останньому світлі… тупання мисливських чобіт і затвори гвинтівок у змащених пазах…
□□□□□□□
От сунуть Енціан, Андреас і Крістіан — сунуть, наче Сміт, Кляйн і Френч[513], вриваються у напівпідвал — сірий польовий одяг, газетні черевики, підкочені штани, долоні та голі передпліччя вилискують моторною оливою і мастилом для зубчастих передач, тримають карабіни для переконливості, але Порожні їх не бачать. Запізно. Тільки німе ліжко та рудуватий еліпс, який залишила її кров на подертому тику. І зернисті бризки синьки у кутках, під ліжком… їхній підпис, їхній виклик.
— Де вона? — Крістіан мало не божеволіє. Одне криве слово, і він готовий вибухнути й убити першого ж Порожнього, який потрапить під руку. Марія, його сестра, є, може, була…
— Ліпше б ми, — Енціан уже виходить, — де… е… ну, де її чоловік…
— Павел. — Крістіан хоче глянути йому в очі, але Енціан відвернувся.
Павел та Марія надумали завести дитину. Потім їх почали навідувати Джозеф Омбінді та його люди. Стерв’ятники, навчилися у християнських місіонерів, мають списки всіх жінок дітородного віку, кожна вагітність — це запрошення нависнути, налетіти, шугонути. Можуть вдаватися до погроз, казуїстики, зваби — цілий арсенал підходів. Синька — улюблений абортивний засіб.
— Нафтовий завод — припускає Анреас Арукамбе.
— Справді? Я думав, що він тоту справу кинув.
— Може, не тепер. — Брат дівчини втикає у нього погляд — жорстко, немов кулаками. Енціане, старий паскудо, ти й справді не знаєш…
Вони знову сідлають мотоцикли і рушають. Повз них у темряві проносяться підірвані сухі доки, обгорілі ребра складів, циліндричні шматки субмарини, яку так і не зібрали. Десь поблизу вештається британська служба безпеки, але у неї свій замкнений світ. У британської G-5 свій простір, і Зона відповідна, але не ідентична тому, що нині розривають оці серйозні Шварцкомандо верхи на мотоциклах без глушників.
Відбувається роз’єднання. Будь-яка альтернативна Зона дає драла від решти зон із наперед визначеним прискоренням, із червоним зміщенням втікаючи від Центру. Щодня міфічне вороття додому, про яке Енціан так мріяв, дедалі менш імовірне. Раніше треба було розрізняти форми одягу, відзнаки, маркування літаків, дотримуватися меж, а тепер ухвалено купу рішень, єдиний корінь утрачено ще в травневому спустошенні. Тепер всяка пташка своє гніздо знає, і всяке гніздо тепер — Зона.
Юрба переміщених товчеться біля руїн декоративного водограю, десь так зо два десятки, очі попелясті, мов плями на обличчях — білих, наче сіль. Гереро звертають у їх бік, виїжджають на половину прогону довгих пологих сходів, сунуть униз вулицею, верхні зуби цокають об нижні, рами мотоциклів пронизливо риплять, вгору і вниз сходами повз безсловесний вибух слов’янського дихання. Попіл і сіль. За сто метрів з-за стіни виринає вантажівка з гучномовцем: голос, поставлений в університеті і давно втомлений від зачитування тексту, мовить:
— Усім очистити вулиці. Розійтися по домівках. — Очистити… куди розійтися? Мабуть, помилка, наказ для іншого міста…
Деренчання під нафтопроводом на естакаді, що збігає вниз і ліворуч, до води, над головою величезні прикручені закрайки, скруглені іржею та масною грязюкою. Віддалік у затоці йде танкер, безтурботно погойдується, наче зірчаста павутина… Гуркіт вгору навскіс до бастіону розкиданих, скручених вузлами, розплавлених і обпалених пласких ферм, димарів, труб, вентиляційних мереж, обмоток, обтічників, теплоізоляції, реконфігурованих бомбардуваннями, на землі — зрошена мазутом жорства мчить зі швидкістю миля за секунду — і зачекай, зачекай, як ти там сказав, ти сказав «реконфігурованих»?
Ще не світанок, ні, але пролами, коли світло, якого ти боїшся, проламує ніч у настільки глибоку годину, що й не поясниш, — Енціана затоплює, як йому видається, незвичайним розумінням. Звивистий хребет шлакової маси, до якого він зараз в’їде, — колишній нафтопереробний завод «Jamf Ölfabriken Werke AG[514]», — аж ніяк не руїна. Він в ідеальному робочому стані, лиш чекає на підключення потрібних контактів, щоб увімкнули… точно, обдумано модифікований бомбардуванням, які ніколи й не були ворожими, а радше частиною плану обох сторін — «сторін?» — на який вони погодилися… так, і що, якби тепер ми — гаразд, скажемо так: нам тут належить бути кабалістами, скажемо, що це наша справжня Доля — бути вченими тлумачами Зони з Текстом десь усередині, і його треба розібрати на частини, прокоментувати, витлумачити і дрочити, аж поки не вичавимо до останньої краплі… ну, ми припустили — natürlich! — що цим священним Текстом мала стати Ракета, orururumo orunene[515], високе, висхідне, мертве, палюче, велике («орунене» уже модифікується дітьми зонгереро і стає «омунене», старшим братом)… нашою Торою. Щось іще? Її симетрія, затримка між стимулом та реакцією, її миловидність
