Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Імператор склав її з частин, украдених від них, сердилися вони. Він казав, буцімто вона донька принца з Джодгпура. Але то неправда! То була інша королева, і вона була не донькою, а сестрою. Також імператор вважав, що вигадана кохана була матір’ю його першого сина, його довгоочікуваного сина, зачатого з благословення якогось святого, того самого, під пагорбом якого було зведено місто перемоги. Але вона не була матір’ю принца Саліма, бо його справжня мати була Раджкумарі Гіра Кунварі, відома як Маріам-уз-Замані, донька Раджі Бігар Мала з Амера, що з роду Качгвага, про що вона журливо казала кожному уважному слухачеві. Отже, її небачена врода походила від одного консорту, її індуська релігія від другого, а її незліченні багатства з третього. А от її темперамент був цілковитою вигадкою Акбара. Насправді такої жінки не могло існувати, настільки вона була дбайливою, настільки невимогливою, настільки безконечно доступною. Вона була неймовірністю, досконалою вигадкою. Тому вони побоювалися її, знаючи, що, будучи неймовірною, вона стала непереборною, і тому король її так кохав. Вони ненавиділи її за викрадення їхніх історій. Якби могли, вони б її вбили, і вони так би і вчинили, але допоки імператор не втомився від неї і не помер, вона залишатиметься безсмертною. Що стосується ідеї імператорової смерти, то вона не була поза обговоренням, але про це королеви не говорили. Зносили свою образу мовчки.

— Імператор божевільний, — бурмотів їхній внутрішній голос, однак від слів уголос вони розсудливо утримувалися. І коли він гарцював на коні, убиваючи людей, вони давали їй спокій. Вони ніколи не вимовляли її імени. Джодга, Джодгабай. Жодного разу ці слова не зірвалися з їхніх уст. А вона самотньою блукала палатами палацу. Вона було самотньою тінню, що мигтіла за ґратчастими камінними перегородками. Одяг її розвівався на вітерці. Уночі вона стояла під невеликим куполом на горішньому поверсі Панч-Магалу і дивилася аж ген за обрій, виглядаючи короля, що оживляв її. Короля, який повертався додому з війни.

* * *

Ще задовго до тривожного прибуття до Фатегпур Сікрі білявого брехача з далеких країв з його розповідями про чарівниць та чари, Джодга добре знала, що в крові її славетного чоловіка, мабуть, тече щось чаклунське. Всі чули про некроманію Чингісхана, про його жертвоприношення тварин та використання окультних рослин, і як він за допомогою чорної магії зумів стати плідником восьми сотень тисяч нащадків. Усі чули легенду про те, як Тимур Кульгавий спалив Коран і після завоювання землі намагався піднестися до зірок і завоювати небо. Всі також знали розповідь про те, як імператор Бабар урятував життя вже вмираючого Гумаюна, обійшовши постіль хворого і приманивши Смерть від хлопчика до себе, пожертвувавши собою заради життя свого сина. Такі похмурі угоди зі Смертю та Дияволом лежали в основі спадщини її чоловіка, і навіть її власне існування підтверджувало, наскільки розвиненим було у ньому чаклунство.

Створення реального життя з мрії — не до снаги людям, це виключне право богів. У ті часи Сікрі кишів поетами та митцями, такими собі чепурними егоїстами, які проголошували, що за допомогою мови чи образів вони спроможні абсолютно з нічого викликати в уяві щось прекрасне, однак жоден з поетів, художників, музикантів чи скульпторів не підійшов так близько до звершень, яких досяг Досконалий Чоловік. Також королівський двір був повний іноземців, усілякої екзотики з напомадженим волоссям, купців із загрубілими обличчями, довголицими священиками з далекого Заходу, що своїми огидними мовами вихваляли велич своїх земель, богів та королів. Крізь кам’яну віконну перегородку горішнього поверху своїх покоїв вона споглядала, як в обнесеному муром дворі Громадських Аудієнцій поважно походжають юрми пихатих чужинців. Коли ж імператор показував привезені ними картини із зображенням їхніх гір та долин, то їй на думку спадали Гімалаї та Кашмір, і вона сміялася над дріб’язковою величчю їхніх дііл та гіір, над їхніми півсловами, що позначають напівречі. А їхні королі були дикунами, адже вони прибили до дерева свого бога. І чого можна хотіти від настільки сміхотворних людей?

Їхні розповіді також не вражали. Від імператора вона чула про те, як подорожні розповідали, буцімто якийсь стародавній грецький скульптор оживив жінку і закохався в неї. До того ж уся та історія з оживленням закінчилася не найкращим чином, а загалом це — казка для дітей. Ніщо не могло зрівнятися з її, можна навіть твердити, існуванням. Зрештою, вона є. Вона просто є. Лишень одній людині на землі за допомогою власної волі вдалося здійснити такий акт творення.

Її не цікавили іноземні мандрівники, хоч і знала, що ними захоплюється імператор. Вони приїздили в пошуках… чого? Нічого. Якби вони були мудрими, то марність їхніх подорожей була б для них очевидною. Всі вони подорожували даремно. Подорожі викрадають вас з місця, в якому ви щось означали і яке ви, у свою чергу, також означували, бо присвячували йому своє життя, і переносять вас до казкових країн, і, чесно кажучи, це видається абсурдним.

Так, Сікрі був для них казкою, так само як їхня Англія, Португалія, Голландія чи Франція перебували поза межами її розуміння. Світ не був однаковим.

— Ми — їхня мрія, — казала вона імператорові, — а вони — наша.

Вона кохала його, бо він ніколи не відкидав її поглядів, ніколи не відмітав її думок величчю своєї руки.

— Але уяви собі, Джодго, — казав він, коли вони одного вечора хляскали картами в ґанджіфа. — Якби ми могли прокидатися у сні інших людей і змінювати їх, якби ми, своєю чергою, мали відвагу запросити їх до наших снів. Тоді цілий світ був би сном наяву?

Коли він говорив про сни наяву, язик не повертався назвати його фантазером. Бо чим же тоді була вона?

Вона ніколи не залишала палаців, в яких десятиліття тому народилася, народилася дорослою у чоловіка, який був не тільки її творцем, але також і коханцем. Так, це була правда: вона-його дружина і дитина. Якщо вона залишить палаци, чи щось таке інше станеться, побоювалася вона, чари зникнуть — і вона перестане існувати. Можливо, вона могла б таке зробити, якби він, імператор, був побіля неї і підтримував її своєю вірою, але наодинці у неї не залишалося шансів. На щастя, вона не мала жодного бажання виходити з палаців. Довгі лабіринти обнесених стінами та закритих шторами коридорів, що сполучали різні будівлі палацового комплексу, давали їй усі потрібні можливості для подорожі. Це був її маленький всесвіт. І вона не мала