Капітула Дюни - Френк Херберт
— Це мудрість. Що каже ця леді про те, чого вони прагнуть?
— Впливу на досягнення людством зрілості.
— Ммм. І вона вважає, що події лежать не за межами її впливу, а лише за межами чуттів. Це майже мудро. А досягнення зрілості… ах, Ребекко. Чи не заважаємо ми вищим планам? Чи люди мають право встановлювати межі природі Ягве? Думаю, що Лето ІІ розумів це. А леді в тобі це заперечує.
— Вона каже, що він був проклятим тираном.
— Так, але до нього бували мудрі тирани, і, без сумніву, будуть і після нас.
— Вони називають його Шайтаном.
— Він мав сили самого Сатани. Я розділяю їхній страх перед ним. Він був не так ясновидцем, як цементом. Скріплював обрис того, що бачив.
— Те саме каже леді. Та ще вона каже, що він зберіг їхній Грааль.
— І це теж майже мудро.
Раббі глибоко зітхнув і ще раз глянув на інструменти на своїй стіні. Енергія на завтра.
Знову перевів погляд на Ребекку. Вона змінилася. Годі цього не збагнути. Стала дуже схожою на бене-ґессеритку. Це зрозуміло. Її свідомість заповнена всіма цими людьми з Лампадаса. Та це не були гадаринські свині, яких слід загнати в море разом із їхніми бісівськими силами. «А я не новий Ісус».
— А те, що вона розповідає тобі про Матір Настоятельку Одраде, — як вона часто лає своїх архівістів і Архіви разом із ними. Оце-то так! Хіба ж Архіви — це не книги, в яких ми зберігаємо нашу мудрість?
— То я архівістка, Раббі?
Її питання збентежило його, але й кинуло на проблему світло. Він усміхнувся.
— Дещо тобі скажу, дочко. Зізнаюся, що трохи співчуваю тій Одраде. На архівістів завжди є за що побурчати.
— Це мудрість, Раббі? — Як лукаво вона це спитала!
— Вір мені, дочко, що так. Як ретельно архівіст придушує навіть найдрібніший натяк на осуд. Слово за словом. Яка пиха!
— А як вони вирішують, Раббі, які слова використати?
— Ах, дрібка мудрості приходить до тебе, дочко. Та ці Бене Ґессерит не досягли мудрості, а перешкоджає їм у цьому їхній Грааль.
Вона побачила це на його обличчі. «Він намагається прищепити мені сумніви у життях, які я несу».
— Дозволь, я скажу тобі дещо про Бене Ґессерит, — промовив він. Ніщо не спало йому на думку. Жодного слова, жодної мудрої поради. Такого з ним не траплялося роками. Зосталося лише одне: говорити від серця.
— Можливо, їхня дорога до Дамаска була надто довгою і не спіткало їх осяяння, Ребекко. Я чув, як вони кажуть, що діють заради блага людства. Та щось я цього у них не бачу і не вірю, що Тиран це бачив.
Ребекка почала було відповідати, але він зупинив її, здійнявши руку.
— Зріле людство? Це їхній Грааль? Хіба ж зрілий плід не зривають і не з’їдають?
Стоячи навколішках на долівці великої Зали Перехрестя, Ребекка згадала ці слова, розгледівши їхнє втілення не в життях, які вона зберігала, а в діях її полонителів.
Велика Всечесна Матрона закінчила трапезу. Обтерла руки об одежу служника.
— Нехай вона наблизиться, — промовила Велика Всечесна Матрона.
Ліве плече Ребекки пронизав біль, вона, не встаючи з колін, рвонулася вперед. Та, що звалася Логно, тихо, мов мисливець, підкралася ззаду і штрикнула полонянку електрострекалом.
Кімнатою прокотилося відлуння сміху.
Ребекка, хитаючись, звелася на ноги і, ухиляючись від стрекала, дійшла до підніжжя сходів, що вели до Великої Всечесної Матрони. Тут стрекало її зупинило.
— На коліна! — Логно підкріпила цей наказ новим штриканням.
Ребекка впала навколішки й глянула просто перед собою, на вертикальну площину сходинок. На жовтих плитках помітні були дрібні подряпини. Ці пошкодження якимсь чином її заспокоїли.
— Облиш її, Логно, — наказала Велика Всечесна Матрона. — Мені потрібні відповіді, а не вереск. — Тоді звернулася до Ребекки. — Глянь на мене, жінко!
Ребекка здійняла очі та глянула в обличчя смерті. Яким непримітним було обличчя, що приховувало таку загрозу. Таким… таким невиразним. Майже простим. Така дрібна фігурка. Це ще посилило небезпеку, яку відчувала Ребекка. Ця мала жінка мусить мати величезну силу, щоб керувати такими страшними людьми.
— Знаєш, чого ти тут? — зажадала Велика Всечесна Матрона.
Найулесливіше, як уміла, Ребекка відповіла:
— Мені сказали, о Велика Всечесна Матроно, що ти бажаєш, аби я виклала свої відомості про Правдомовство та інші справи на Гамму.
— Ви з Правдомовцем були парою! — Це прозвучало як звинувачення.
— Він мертвий, Велика Всечесна Матроно.
— Ні, Логно! — Це було кинуто помічниці, яка рвонулася було вперед зі стрекалом. — Ця нікчема не знає наших звичаїв. А зараз, Логно, стань збоку, там, де мене не дратувала б твоя запальність.
— Ти говоритимеш лише у відповідь на мої питання або коли я тобі накажу, нікчемо! — гримнула Велика Всечесна Матрона.
Ребекка зіщулилася.
«Це був майже Голос, — прошепотіла Речниця в голові Ребекки. — Будь обережною».
— Чи знала ти когось із тих, що називають себе Бене Ґессерит? — спитала Велика Всечесна Матрона.
«Просто з мосту!»
— Усі стикалися з відьмами, Велика Всечесна Матроно.
— Що ти про них знаєш?
«Ось чого вони притягли мене сюди».
— Тільки те, що я чула, Велика Всечесна Матроно.
— Вони відважні?
— Кажуть, що вони завжди намагаються уникнути ризику, Велика Всечесна Матроно.
«Ти нас достойна, Ребекко. Це відповідає схемі цих блудниць. Крем’ях котиться схилом у належному каналі. Думають, що ми тобі не до вподоби».
— Ці Бене Ґессерит багаті? — спитала Велика Всечесна Матрона.
— Думаю, порівняно з вами вони злидарі, Всечесна Матроно, — відповіла Ребекка.
— Чому ти так кажеш? Не кажи, просто щоб мене вдовольнити!
— Але ж, Всечесна Матроно, хіба відьми могли б послати великий корабель з Гамму сюди лише для того, щоб перевезти мене? Вони переховуються від вас.
— Так, то ж де вони? — зажадала Всечесна Матрона.
Ребекка знизала плечима.
— Ти була на Гамму, коли від нас утік той, кого вони називали башаром? — спитала Всечесна Матрона.
«Вона знає, що ти там була».
— Я була там, Велика Всечесна Матроно, і чула розповіді. Я їм не вірю.
— Вір у те, що ми тобі накажемо, нікчемо! І які розповіді ти чула?
— Наче він рухався зі швидкістю, якої не могло вловити око. Що вбив багатьох…
