Марсові онуки - Олександр Петрович Казанцев

— Заприсягаюсь пам'яттю Томаса, ти непоганий хлопець, Джоне! Цілий рік ти будеш рівноправним членом нашого племені, останнім залишком непотрібної тут цивілізації… поки не розрядишся. А потім… потім цивілізацією тут будуть Дрючок і. Удар!

Керн нервово зареготав і впав на кам'яну підлогу.

Вуд лежав нерухомо, він з нудьгою дивився на Керна, начебто хотів щось сказати йому.

Обох морозило.

А вони… хотіли вижити! Хотіли, не вірячи в людей…

У темно-червоних заростях періщив дощ.

Косі цівки гнули дерева, відламували гілки. Болото вирувало і здувалось.

Блискали зореподібні блискавки. Грім котився хвилями, як морський прибій, підсилений в сотню разів.

Не звертаючи уваги на зливу, лісом крадькома йшли двоє. Їхні мокрі кошлаті плечі переходили в дужі шиї, злипле волосся ховало круте чоло з опуклими надбрівними дугами. Маленькі гострі очиці насторожено дивилися з-під кудлатих брів з густо зарослих облич. Довгі вузлуваті руки розсували ліани, не боячись колючок.

З волохатих плечей спускались лускаті шкіри, що скоріше нагадували панцирі, ніж одяг.

Кожен мав величезного вузлуватого дрючка.

Ящірки з недорозвиненими крилами кидалися врозтіч при їхній появі. Та дрібні тварини не цікавили мисливців, що вже бачили бажану здобич.

Великий ящір на вигнутих суглобами назовні лапах з пилкоподібним хребтом, що переходив у хвіст з бивнем на кінці, ніжився в дощових струменях, вдоволено пирхав і трохи затуляв очі плівками.

Перед ним лежала мокра купа недоїдків, серед яких ще ворушилося кілька поранених ящірок.

Ситий ящір байдуже спостерігав, як одна з них, спираючись на хвіст, зашкутильгала по калюжі на задніх лапах і сховалася за сітями ліан. Він не переслідував…

Мисливці накинулись на ящера з різних боків. Два дрючки майже одночасно опустилися на очі страховища.

Плеснувши водограєм, осліплий ящір повернувся. Його хвіст навмання ударив гострим бивнем невидимого ворога. Бивень з розмаху встромився в грузьку землю.

Мисливці ждали цього й побігли до загрузлого краю хвоста, накинули на нього зашморг з ліан.

Розлючений ящір скаженів. Він не міг вирвати хвіст і не бачив ворогів.

Один з них кинув у роззявлену зубасту пащу моток колючих ліан. Звір від злості проковтнув моток і став кидатися то в один, то в другий бік. Від болю, страху і люті ящір звивався на прив'язаному хвості, величезне його тіло відокремлювалося од багнища, і всі чотири кігтисті лапи розсікали повітря.

Все той же мисливець, із спритністю тореадора ухиляючись від ударів, стояв перед клацаючою смердючою пащею, чекаючи нагоди.

Другий спокійно спостерігав осторонь, готовий замінити товариша при невдачі.

Ящір гепнувся черевом у воду. Голова його з горбом на тім'ї опинилася саме напроти мисливця. Той змахнув дрючком і, крякнувши, опустив його на горб.

Ящір упав на бік, як падає на бойні оглушений бик.

Ящір був ще живий, шия його то піднімалася, то падала, та мисливці, підійшовши до нього впритул, засунули дрючки в щілини поміж пластинами, що прикривали шию, і віддерли їх.

Під пластиною тремтів ніжний м'якуш. Мисливці добре знали, де пролягає важлива артерія.

Через хвилину величезний ящір був мертвий.

— Ми могли б убивати навіть літаючих, — гордовито сказав один з мисливців.

— Ти знову про сокири з дзвінкої шкіри Чуда?

— Для цього треба опустити дрючки на голови стариганів.

— Вони хутко помруть самі.

— Помирають тільки мисливці. Старі не полюють і весь час живуть.

— Вони мудрі.

— Ми сильніші за них. Я опущу дрючок на їхні голови і дістану дзвінку шкіру Чуда.

Навантажені здобиччю мисливці дісталися скель.

З печери йшов дим.

Відблиски вогню вигравали на кам'яному склепінні.

Кошлаті мисливці віднесли здобич углиб печери.

Сухорлява бабка кидала корені в багаття і монотонно бубоніла.

Кілька брудних волохатих дітей, сидячи навпочіпки, слухали її.

Мисливці, грубо відіпхнувши дітей, сіли до вогню.

— Старі прилетіли з-за хмар, — розповідала бабка. — Вони бачили небо.

Один з хлопчиків штовхнув другого в бік, той зареготав.

Мисливець дав обом стусанів, діти вгомонилися.

— Вони бачили, — вела далі стара, — розсипані по небу пломінкі вуглини і Велике Вогнище, яке розгоряється щоранку, даруючи нам день, і гасне до ночі.

Мисливець усміхнувся.

— Старі, живучи на небі, знали велику мудрість, — розповідала бабка. — У них був ящір із дзвінкою шкірою, який випускав вогонь багаття і летів сам, як викинута з багаття іскра.

— Чого ж старі не літають, — запитав мисливець, — а тільки жеруть м'ясо?..

— Для цього потрібно багато дзвінкої шкіри, якої нема в наших лісах, — заперечила стара.

— Зате вона є там, — зловісно хитнув головою мисливець углиб печери.

— Я знаю, про що ти кажеш, Хам, — прошамкотіла стара. — Чому ти не захотів навчатися мудрості, коли я ще тільки починала підкидати сучки у Вічне Вогнище племені?

— Навіщо слухати