Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв
Крамер обережно натиснув кнопку в стіні. Двері відчинились, і ми проникли в атмосферну камеру. Коли повітря наповнило її і ми зняли костюми, мій провідник сказав:
— Цей стариган буквально приріс до телескопа. Він не відривається навіть для того, щоб поїсти. Прилаштував коло себе балончики, банки і посмоктує з трубки їжу, не припиняючи спостережень. Та ви й самі побачите. Поки ви з ним розмовлятимете, я злітаю в нову оранжерею. Подивлюся, як там ідуть роботи.
Він знову надів скафандр. А я, відчинивши двері, що вели в обсерваторію, потрапив в освітлений електричними лампами коридор. Лампи були у мене під ногами, — виявляється, я влетів в обсерваторію вниз головою. Щоб ненароком не роздушити їх ногами, я поспішив ухопитися за рятівні ремінці біля стін. Складані крила були зі мною, але я не зважився користатися ними в цьому святилищі страшного діда. Таким уявлявся він мені з оповідань Крамера і директора.
Було дуже тихо. Обсерваторія здавалася зовсім безлюдною. Тільки м’яко гуділи вентилятори та десь шипіли, мабуть, кисневі апарати. Я не знав, куди мені рушити.
— Гей, послухайте! — сказав я і кашлянув.
Абсолютне мовчання…
Я кашлянув дужче, потім крикнув:
— Чи є тут хто?
З далеких дверей з’явилась кошлата голова молодого негра.
— Хто? Чого? — спитав він.
— Федір Григорович Тюрін удома? Приймає? — пожартував я.
На чорному обличчі блиснула білозуба посмішка.
— Приймає. А я спав. Я завжди сплю, коли в нас у Флориді ніч. Ви вчасно мене розбудили, — сказав балакучий негр.
— Як же ви з Флориди потрапили на небо? — не втерпів я.
— Пароплавом, поїздом, аеропланом, дирижаблем, ракетою.
— Так, але… чому?
— Тому, що я до всього цікавий. Тут так само тепло, як у Флориді. Я допомагаю професорові, - слово “професор” він вимовив з пошаною, — адже він зовсім дитина. Якби не я, він помер би з голоду біля свого окуляра. У мене є мавпенятко Міккі. З ним весело. Є книжки. І є велика цікава книга — небо. Професор розповідає мені про зірки.
“Очевидно, цей дід не такий уже й страшний”, - подумав я.
— Летіть прямо по коридору до кулі. В кулі є канат. І він приведе вас до професора Тюріна.
Закричало мавпеня.
— Що? Не можеш подивитися, хто там? З ким я розмовляю? Ха-ха! Воно тепер борсається в повітрі посеред кімнати і ніяк не може спуститися на підлогу. У нього неодмінно відростуть крила, — переконано додав негр. — Без крил тут погано.
Я пролетів до сферичної стіни, якою закінчувався коридор, відчинив дверцята і опинився в “кулі”. До стін кулі були прикріплені машини, апарати, ящики, балони. Від вхідних дверей навскоси було протягнуто досить товстий канат. Він зникав десь в отворі перегородки, що поділяла кулю на дві половини. Я вхопився за канат і, перебираючи руками, почав посуватися вперед — вниз чи вгору, не можу сказати. З цими земними поняттями тут доводиться попрощатися назавжди.
Нарешті я проліз в отвір і побачив людину. Вона лежала в повітрі. А від неї в усі боки йшли тонкі шовкові шнури, прикріплені до стін.
“Як павук у своєму павутинні”, - подумав я.
— Джон? — спитала людина несподівано тонким голосом.
— Доброго здоров’я, товаришу Тюрін! Я Артем’єв. Прилетів…
— А, знаю. Директор казав. На Місяць? Так. Летимо. Чудово.
Він говорив, не відриваючи очей від окуляра і не роблячи жодного руху.
— Сідати не запрошую: немає на чому. Та й не потрібно.
Я постарався обережно підібратися ближче до “павука”, щоб краще роздивитись його обличчя. Перше, що я побачив, — це величезна кучма білосніжного густого волосся, трохи бліде обличчя з прямим носом. Коли Тюрін трошки повернув голову до мене, я побачив жвавий погляд чорних очей з червонуватими повіками. Певно, він перевтомлює свої очі. Я кашлянув.
— Не кашляйте в мій бік, безладдя наробите! — суворо сказав він.
“Починається, — подумав я. — Вже й кашляти не можна”.
Але, придивившись ближче, я зрозумів, чому не можна кашляти.
Тюрін розклав у повітрі книжки, папір, олівці, зошити, носову хустку, люльку, портсигар. Найменший рух повітря — і речі розлетяться. Доведеться кликати Джона на допомогу, адже самому професорові, мабуть, нелегко розплутати своє павутиння. Він, очевидно, цим павутинням підтримує своє тіло в нерухомому стані біля об’єктива телескопа.
— Дуже велика труба у вашого телескопа, — сказав я, щоб почати розмову.
Тюрін розсміявся задоволеним сміхом.
— Еге, земним астрономам про такий телескоп не доводиться й мріяти. Тільки труби ніякої немає. Хіба, підлітаючи, ви цього не помітили?.. Пробачте, щоб не забути, я мушу продиктувати кілька слів.
І він почав говорити фрази, пересипані астрономічними й математичними термінами. Потім плавно простягнув руку вбік і повернув важілець на чорному ящику, теж прив’язаному шнурами. Коли б ці рухи показати на екрані, глядачі були б певні, що механік надто повільно крутить ручку апарата.
— Автоматичний запис на стрічці, - домашній секретар, — пояснив Тюрін. — Захований у коробочці, працює бездоганно і їсти не просить. Це швидше, ніж записувати самому. Спостерігаю і тут же диктую. Машина й математичні обчислення допомагає мені робити. Про всякий випадок маю олівець і папір. Тільки не дихайте у мій бік. Так, телескоп… Такого на Землі не збудувати. Там вага ставить межу величині. Це в мене дзеркальний телескоп-рефлектор. І не один. Дзеркала мають у діаметрі сотні метрів. Рефлектори велетенських розмірів. І зроблені вони тут з небесних матеріалів, скло — з кристалічних метеорів. Я тут справжній промисел метеорів-болідів організував… Так, про що я… Хіба на Землі можна займатися астрономією? Вони там кроти проти мене. Я тут за два роки випередив їх на ціле століття. Ось почекайте, скоро мої праці опублікують… Візьміть планету Плутон. Що про неї знають на Землі? Час обертання навколо