Лев, Біла Відьма та шафа - Клайв Стейплз Льюїс
Едмунд зітхнув та поліз до брами. Нагорі він відхекався та зазирнув до подвір’я. Від того, що він побачив, у нього зайшлося серце. Одразу ж за воротами у місячному сяйві завмер велетенський лев, що присів на задні лапи, наче напружившись перед стрибком. Причаївшись у темряві брами, так само спробував завмерти і Едмунд, не в силах рушити ані туди, ані сюди, хоча з огляду на тремтячі колінця це йому, мабуть, не дуже вдалося. Так він простояв досить довго – настільки довго, що вже й сам не розумів, від чого в нього більше цокають зуби: з переляку чи від холоду. Скільки він там стояв насправді – нікому не відомо, та зрозуміло одне: самому йому здалося, що якнайменше декілька годин.
Так чи не так, а з часом Едмунд запитав себе, з якого дива готовий накинутися на нього лев в останню мить завмер і зволікає зі стрибком. Більш того, Едмунд готовий був присягнутися, що з тієї миті, як він уп’яв очі у лева, той не зрушив з місця ані на крок. Осмілівши, Едмунд присунувся ближче, все ще тримаючись у затінку брами. З цього місця він міг роздивитися краще і збагнув, що лев не тільки не збирається нападати, а навіть не дивиться в його бік. «А що, як покрутить головою і…» – з тривогою подумав Едмунд. Та лев дивився в інший бік. Прослідкувавши за його поглядом, Едмунд уперся очима у спину маленького гнома за два кроки від лева. «Ага! – прикинув собі Едмунд. – Як тільки він кинеться на гнома, я одразу – навтікача!». Проте ані лев, ані гном з місця не зрушили. І раптом він згадав: йому ж казали, що Чаклунка перетворює живі істоти на камінь. Він придивився пильніше і тільки тепер помітив, що лев від гриви до кінчика хвоста припорошений снігом. Дозволити вкривати себе снігом… могла тільки статуя. Жива істота обтрусилася б і все. Повільно, аби вгамувати серце, що калатало наче скажене, Едмунд вийшов із темряви та підкрався до лева. Як і раніше, лев стояв нерухомо. І, переборовши свої жахи, Едмунд нарешті наважився торкнутись чудовиська. Про всяк випадок, він тільки тицьнув у нього пальцем, та все було і без того зрозуміло. То був камінь. Його налякала звичайнісінька кам’яна статуя!
Від полегшення, яке він відчув попри холоднечу, його аж кинуло у жар, навіть п’яти зігрілися. Після усього, чого він натерпівся, у голові зароїлися думки, а найважливішою була така: «А що, як лев, який налякав мене до запаморочення, і є Великий Аслан, про якого мені повні вуха продзижчали! А Чаклунка, не будь дурепою, його вже взяла та спіймала. Такий, виходить, кінець усім їхнім надіям на нього… Тю, не такий вже він і страшний, цей кам’яний Аслан».
Тішачись з власної безкарності, Едмунд зробив таке, за що мало б бути соромно кожному сумлінному школяру. Покопирсавшись у кишенях, він видобув недогризок олівця та домалював левові над верхньою губою чорні вуса. Потім, помилувавшись на те, що вийшло, намалював ще й великі окуляри. Задоволений побаченим, він відступив убік і спромігся на невелику промову: «Ось воно як, старий дурню Аслане! Як воно – почувати себе звичайною каменюкою? Якщо ти такий могутній, як про тебе кажуть, спробуй-но вирватися з кам’яного полону!» Проте, навіть зважаючи на олівцеві карлючки на носі, велетенський кам’яний звір видавався таким грізним, а погляд його у місячному сяйві був сповнений такої гідності і такого печалю, що Едмунд не відчув ніякої радості від свого скализубства. Він відвернувся і пішов через подвір’я до будинку.
Не здолавши й половини путі, він налічив вже не одну дюжину статуй, розкиданих по всьому подвір’ю, наче фігури у шахах у розпал гри. Кого тут тільки не було: кам’яні сатири, кам’яні вовки, так само як і ведмеді, лиси та рисі – усі, звичайно, теж кам’яні. Деякі, особливо граціозні, фігури чимось нагадували дівчат, та насправді то були духи дерев. Між інших виділялася міцна фігура кентавра, небачений кінь із крилами та якась довга гнучка істота, у якій Едмунд впізнав дракона. У холодному й блідому місячному сяйві всі вони стояли, наче живі, та у їхній нерухомості відчувалося щось таке зловісне, що навіть і проходити поміж них було моторошно. Саме посеред подвір’я височіла кремезна – наче могутній дуб – чоловіча постать з лютим виразом обличчя, кошлатою бородою та з палицею у руці. То був справжній велетень, точніше його кам’яна подоба, і хоча Едмунд твердо знав, що той не може бути живим, цей відрізок шляху дався йому особливо важко.
У дальньому кінці подвір’я Едмунд помітив неясне світло, що йшло з напівпрочинених дверей, і попрямував туди. Залишалося здолати сходи, аж ось на порозі він розгледів чималенького, а як на те – навіть величенького вовка, що заступав прохід.
– Нічого страшного, – у котрий раз спробував підбадьорити себе Едмунд, – шкоди він мені не завдасть, адже він несправжній…
Та не встиг він занести ногу – перешкоду переступити, як звірюга скочив на лапи, шерсть у нього на карку стала дибки, вовк роззявив велику червону пащу та прогарчав:
– Завмр-р-р-ри, чужинцю! Р-р-розповідай не кр-р-риючись, якого ти р-р-роду і кр-р-рові, чого пр-р-рийшов?!
– Прошу про-пробачення вельми-вельми-вельможного пана Вовка, але це ж я, Едмунд, – від несподіванки і з переляку Едмунд заїкався, – той самий син Адама, якого її величність цими днями милостиво зустріла у лісі; а приніс я їй звістку про те, що брат мій та сестри вже в Нарнії; тут, неподалік, у хатинці бобрів – її величність воліли побачитись з ними на власні очі.
– Я доповім її величності, а ти стій тут і не вор-р-рушись, якщо тобі дор-р-роге власне життя! – сказав вовк і, не чекаючи на відповідь, зник у глибині замку.
Едмунду залишалося мовчки терпіти. Пальці його вже побіліли від холоднечі, а серце несамовито калатало у грудях. Та незабаром Могрім, зверхник таємної поліції її величності (а це був саме він), повернувся.
– Пр-р-роходь, ур-р-рюбренець Кор-р-ролеви! – сповістив він. – Тобі на р-р-радість, або не зовсім на р-р-радість, або зовсім не на р-р-радість…
Напучуваний таким чином, Едмунд попрямував усередину, ступаючи дуже обережно, щоб випадково не наступити страшному звірюзі на лапу.
За порогом він опинився у довгій похмурій залі з шерегами колон, між яких, так само як і на подвір’ї, причаїлися статуї. Одразу за порогом Едмунд помітив маленького
