Восьме коло пекла - Кшиштоф Борунь

— Все Він чудово у всьому орієнтується, неначе справді був тут чотириста років тому. Деякі його зауваження проливають нове світло на спірні питання Наприклад, цей колодязь у саду Треба перевірити.

— Отже, вважаєте ви — це справді може бути інквізитор Мюнх?

— Цього я не сказав, але… — археолог замовк, бо чернець скінчив молитися, нахилився, поцілував кам’яну плиту й підвівся.

Герлах підійшов до нього

— Що це за камінь? — спитав він, показуючи на плиту.

— Тут похований абат цього кляштора Альберт фон Градек. Замолоду був він великий грішник. Але бог простив його… Абат заповів поховати себе тут, під порогом, аби всі топтали його могилу.

— На плиті був якийсь напис. Тепер літери стерлися…

— Тут були лише ініціали: А. ф. Г. І рік: 1583. Більше нічого.

— Ти знав його?

— Авжеж. Я був тут, як він умирав… Цей напис на камені витесав брат Гільдебрандт. Плита мала бути більша, куди більша… Але тріснула. Брат Гільдебрандт з уламку зробив другу, маленьку. З молитвою за упокій душі отця Альберта її вмурували в колону. У каплиці.

— Ти можеш показати те місце? — нервово перебив Мікша.

Мюнх мовчки увійшов до каплиці.

У напівмороці, майже наосліп, знайшов колону.

— Ось тут! — він нахилився й торкнувся плити. — Мені здавалося, що вона була вище, — здивовано зауважив він. — А зараз біля самісінької підлоги.

— Слушно кажеш, — підтвердив археолог. — Вона була вище. У XVIII сторіччі підлогу підняли на шістдесят два сантиметри.

Він промовив це пошепки, неначе голоснішою розмовою боявся порушити тишу минулих віків, заховану в старих мурах святині.

Уже смеркалося, коли вони спускалися з пагорба.

Герлах і Мікша йшли попереду, освітлюючи ліхтариками дорогу. За ними ступав Мюнх, останньою йшла Дарецька.

Ще перед відвідинами кляштора було вирішено, що вони переночують у павільйоні відпочинку. Тепер план змінився, бо Герлах хотів наступного дня повернутися з своїми асистентами, щоб зробити детальні дослідження й перевірити точність Мюнхової інформації.

Бралися мовчки. Розмовляти нікому не хотілося. За весь час Герлах і Мікша перекинулися лише кількома слоівами.

Мюнх мовчав. Кама весь час намагалася йти поруч з ним і, хоча в темряві не бачила його обличчя, здогадувалася, що він веде з самим собою якусь запеклу дискусію. Кілька разів до неї долинали уривки фраз, сказаних пошепки латиною.

— Чому? Чому, господи?.. Пробач мені слабість мою… Дай знак, боже мій… Чи здолаю… Будь милостивий…

У літаку він, здавалось, заспокоївся. Промовляв вечірні молитви. Очевидно, він щось вирішив, бо перед самісінькою посадкою в Радові схопив за руку Каму, яка сиділа поруч, і, благально дивлячись на неї, запитав:

— Чи можемо ми сьогодні поговорити?

— Авжеж. Я зайду до тебе після вечері. Стефові теж прийти?

— Ні, ні. Тільки ти.

Вона відчувала, що процес, який почався інцидентом на пляжі, вступає у вирішальну фазу…

У такому стані Кама не бачила Мюнха давно. Правда, і дві години тому, після повернення з Урбахського кляштора, вона розуміла — на неї чекає важка розмова. Однак не сподівалася, щоб чуття Модеста після зустрічі з минулим були такі бурхливі. Зараз він стояв перед нею з піднятими у відчайдушному жесті руками і був схожий на того дивного, напівбожевільного ченця, якого кілька місяців тому привіз до інституту Мікша.

— Ти мені скажеш! Присягнися, що скажеш! — гарячково повторював Модест.

— Звісно, скажу Якщо тільки зможу…

— Присягнися!

Він не відривав од неї очей.

— Присягаюсь.

— Якщо тобі дозволить… Так… Так… Усе залежить від нього…

— Скажи ж, нарешті, в чому річ?

— Нелегко сказати. Не дивуйся… Я нещасна, нерозумна людина. Зломлено дух мій… Я довго думав і… нічого не знаю… Не розумію Напевне, я не повинен Запитувати… Не можна запитувати? Так?

— Чого ти не розумієш?

— Навіщо? Навіщо? Навіщо я тут?! Я знаю, що зле чиню… Діла Всевишнього незбагненні. І не мені намагатися осягнути їх. Але я повсякчас думаю… Я більше не можу… Питати гріх? Звичайно, гріх!

Його чоло зросив піт.

— Не гріх, Модесте, — лагідно промовила Кама. — Питати треба завше. Тільки не знаю, чи зможу я тобі відповісти. Ти хочеш знати, як опинився тут, серед нас, як це сталося? Цього ми не відаємо. Поки що не відаємо. Є лише припущення, але їх не досить. Одначе, я переконана, ми знайдемо відповідь і на це запитання.

Він заперечливо похитав головою.

— Ні! Ні! Не те. Як це сталося, я знаю. Я пам’ятаю… Злі сили… Але я питаю не про це. Я питаю: навіщо, навіщо я тут?

— Як це “навіщо”? — насупилася Кама. — Спробуй пояснити зрозуміліше.

— Господь наш нічого не робить без будь-якої мети, — промовив він латиною. — Незбагненні діла його. Так мусить бути. Я розумію, але… Напевне, ти знаєш, навіщо. А казала: питати не гріх…

— Я досі не розумію, про що йдеться. Що я повинна знати?

— Я бачив сьогодні… там, в Урбаху. Це справді був Урбах. Ті самі мури… Тільки минув час. Це Земля… — пробував пояснити він. — Це той самий світ. Але інший… якийсь не такий… Я не збагну: чому? Ти казала: світ став інший… І що це добре… Але тоді, в моєму колишньому житті, я вірив: правда божа переможе. Царство боже… Чи це воно? Я не знаю… Не розумію. Дивлюсь і бачу… Так, це той самий світ! Ті самі мури, той же дім божий, сад, кружганки… Ті самі колони в каплиці, камінь на могилі отця Альберта… Це нічого, що напис стерся. Я розумію, час плине, минають віки… Але ж є бог! Христос, його вчення…