Книга дивних нових речей - Мішель Фейбер

— Вона відвернулася від мене, — сказав Пітер, прибравши руку. — Ми віддалилися одне від одного.

Хоча він мав намір викласти лише факти, слова його були сварливими й боягузливими — банальна скарга типового невірного чоловіка. Міг би до такого й не опускатися.

— У дружини там удома коїться просто жах якийсь, усе летить у прірву, всілякі катастрофи, одна за одною, і вона... вона втратила віру в Бога. Нашого кота Джошуа вбили, замордували, і, мабуть, це й зламало її. Вона налякана й самотня. Я не давав їй тієї підтримки, якої вона потребувала.

Ґрейнджер перевернулася на бік, намагаючись влаштуватися зручніше. Одну руку вона поклала під голову, іншою затулила груди, не розплющуючи очей.

— Ти розповідаєш мені не про Беа, — сказала жінка. — Ти розповідаєш про те, що відбувається між вами. Розкажи мені про неї. Який у неї вигляд. Якого кольору її очі. Розкажи про її дитинство і про все решта.

Пітер ліг біля Ґрейнджер, поклавши руки під голову.

— Її звати Беатріс. Вона старша за мене на кілька років, їй тридцять шість. Свого віку вона не приховує. Беа... найбільш непоказна жінка, яку я будь-коли зустрічав. Я маю на увазі не її зовнішність. Вона вродлива і вдягається зі смаком. Але їй байдуже, що люди думають про неї. Вона впевнена в собі. Не зарозуміла, а просто... має самоповагу. Це дуже рідко трапляється. Неймовірно рідко. Більшість людей ходять ображені на весь світ, ну ти розумієш. І Беа мала би, з тим дитинством, яке в неї було. Її батько був просто навіжений тиран, часто ображав її. Кілька разів спалював усе, що вона мала. Геть усе. Не лише іграшки, книжки, якісь улюблені дрібнички — а саме все. Вона пригадувала, як ходила з матір’ю до «Теско», цілодобового супермаркету в промисловому парку. Друга ночі, Беа років дев’ять, вона в піжамі, боса, ноги їй посиніли, тому що надворі січень, іде сніг, і дитині треба пройти від машини до супермаркету. Мати завела її до відділу з одягом для дівчаток і купила їй спіднє, шкарпетки, футболки, черевички, штани — усе відразу. І таке траплялося не один раз.

— Нічого собі, — сказала Ґрейнджер, хоча здивування в її голосі не було чути.

Пітер здогадався, що вона порівняла негаразди, в яких довелося зростати Беа, із власними, й вирішила, що в Беа було ще не найгірше дитинство. Люди, якщо тільки вони не 

— Яка вона зовні? — запитала Ґрейнджер. — Опиши її.

— У неї темне волосся, — сказав Пітер. — Золотисто-каштанове.

Йому неймовірно важко було викликати в уяві образ її волосся; напевно, Пітер просто пригадав, як колись уже описував його колір в інших розмовах.

— Вона висока, майже така сама на зріст, як я. Карі очі, струнка.

Ці подробиці були загальні й не збуджували уяви; цьому опису відповідали мільйони жінок. Але що ж йому залишалося робити? Розповісти про родимку під її лівим соском? Описати точну форму її пупка?

— Беа в чудовій формі, вона медсестра. Ми познайомилися в лікарні, де вона працювала. Я зламав обидві ноги, коли вистрибував із вікна.

— Он як. Ти намагався вчинити самогубство?

— Ні, я намагався втекти від поліції. Я був тоді наркоманом, багато крав. Того дня мені не пощастило. Або ж якраз навпаки.

Ґрейнджер гмикнула, погоджуючись.

— І вона втратила через тебе роботу?

— Як ти дізналася?

Пітер ніколи не розповідав їй про це, він був цілком певен.

— Просто здогадалася. Медсестра сплутується з пацієнтом, до того ж наркоманом. І злочинцем. Не надто приємна картина. Ти сидів колись у в’язниці?

— Практично ні. Одного разу тижні два чекав на суд в ізоляторі тимчасового тримання, та й по всьому.

Лише зараз Пітер збагнув, як неймовірно поблажливо до нього ставилися.

— Усе сходиться, — дивним, філософським тоном зауважила Ґрейнджер.

— Що сходиться?

— Ти щасливчик, Пітере. Один із тих людей, яких життя обдаровує своєю ласкою.

Ці слова чомусь зачепили його. Йому схотілося розповісти Ґрейнджер, що й він страждав так само, як і всі решта.

— У мене декілька років не було власної домівки. Мене били не раз.

Пітер сподівався, що не скиглить, а говорить зі спокійною гідністю, але підозрював, що навряд чи.

— Це частина тієї пригоди, що називається життя, хіба ні? — запитала Ґрейнджер.

У її втомленому голосі не було сарказму, лише співчутливий смуток.

— Тобто?

Жінка зітхнула.

— Декотрим випадають у житті тяжкі випробування. Вони воюють на війнах. Потрапляють до в’язниць. Починають власну справу й закривають її через гангстерів. Закінчують тим, що вирушають до чужих країв торгувати своїм задом. Один довгий список невдач і принижень. Але по-справжньому їх це не зачіпає. Життя для них — це пригода. На кшталт «ну що там далі». А є інші люди, які просто намагаються жити спокійно, не вплутуватися ні в що, їм років десять чи, може, чотирнадцять, а потім одного ранку в п’ятницю о дев’ятій тридцять п’ять щось стається, щось цілком особисте для них, що розбиває їм серце. Назавжди.

Пітер лежав мовчки, вбираючи те, що сказала Ґрейнджер.

— Я відчував саме це, — промовив він нарешті, — коли Беа повідомила мені, що між нами все скінчено.

Знову пішов дощ. Сховатися вони не мали де, тож залишалося тільки лежати й мокнути. Ґрейнджер просто заплющила очі. Пітер спостерігав за тим, як її ліфчик знову вимальовується під блузкою, як груди набирають форми. Вона закачала рукави до плечей, виставивши давні шрами напоказ. Щоразу, коли був із Ґрейнджер, Пітер чекав на слушну нагоду спитати про них. Кращої, ніж зараз, уже не з’явиться. Він спробував сформулювати питання, але ніякі звичні «чому» й «коли» не хотіли рухатися від мозку до язика. Пітер усвідомив, що більше не хоче знати, звідки взялися ці шрами. Біль Ґрейнджер уже в минулому, і немає потреби туди повертатися. Тут, зараз, біля нього лежала жінка з ледь помітними рубцями на руках: якби ніжно погладив її шкіру, він відчув би їх. Ось і все.

Коли дощ минув і сонце знову зігріло їх, Ґрейнджер запитала:

— Ви вінчалися чи розписувалися?

— Вінчалися.

— Бучне було весілля?

— Не