Приватна клініка доктора Аугусто Буатрегано - Віктор Іванович Положій

— Гаразд, але чи розшифрували ви той біг Альвареса?

— Наш терапевт сказав, що розмаїття фізичних вправ фізіологічно вмотивоване…

— Знайшов спеціаліста!

— Аякже, все треба перевірити. Відеозаписи бігу передали дешифрувальникам: ну, там порахували кількість тих чи інших вправ, тобто розписали цифровий ряд. Але він настільки безсистемний, що на ЕОМ, без натяку на код, не вирахуєш, отож доводиться працювати вручну, а це час.

— Скільки їм треба?

— Невідомо. Можливо, і я майже певен, що нічого з того не буде. Це те саме, що розшифровувати староіндіанські танці.

— Ще що?

— Послав додому поштову листівку. Всім привіти й добрі побажання, пише, що трішки попрацює на цікавій роботі і вказує зворотну адресу: американське посольство, на ім’я Вільяма Шері. І тільки. Можливо, дає зрозуміти, що в нього все гаразд…

— Гюнтере, більшість поштових листівок дають таке зрозуміти!

— …бодай натяку на шифровку не виявлено.

— Слухай, а може, наші замовники нас же й перевіряють? Твої колеги з ЦРУ, га, Гюнтере? Ха-ха-ха!

— Виключено, хоча…

— Отож бо!

— Ну, то ми не дамо їм приводу до сумнівів своїми діями. Робимо все від нас залежне. Але ж якби знати достеменно, хто цей Шері…

— Добре-добре, так ми зовсім заплутаємося, одне одного у смертних гріхах запідозримо. Які подальші дії?

— Зберегти таємницю, ким ‘би Альварес не був і кого б не представляв!

— Він до неї ніяк не зможе докопатися, хіба ти за руку приведеш його до мене в особняк і познайомиш з… А чи не влаштувати йому автокатастрофу й не морочити собі голову? Хай його змія вкусить!

— Я запланував подібне. Та поки утримаємося. Нам треба конче дізнатися, хто він. Від цього великою мірою залежить запланована операція, бо якщо противник хоч трохи здогадався…

— …то довести все одно ніхто нічого не зможе! Викладай план своїх дій.

— Гадаю, час підключати Магду. Молоді, здорові, симпатичні… Хай напроситься бігати разом. Принаймні збиватиме його з ритму, заплутуватиме код, коли такий існує. Окрім того, Магда щодня, коли не чергує, їздить у місто, де має квартиру. Якось і його виманить відси. А для Альвареса це привід, котрий поза підозрою. Бо ж йому не тільки треба передавати інформацію, але й отримувати. Отут ми його і засічемо, бо переваги на нашому боці.

— Таж Магда на людей звіром дивиться. Я сам її часом боюся.

— Характер, патроне. Вони там усі такі, ці бандерівці.

— Що за одні?

— Були такі націоналістичні угрупування на Україні в часи другої світової.

— А де це?

— В Радянському Союзі.

— Так-так, щось чув…

— Ну а після сорок п’ятого розповзлися по світу. І в Парайї десятків зо два доживають віку. Є в них тут і військовий табір, де щоденно і вперто нащадків тренують.

— Щоб відвоювати-таки ту Україну?

— Нібито. А бойовий досвід в іноземних легіонах здобувають. Хлопці як на підбір, дрімучі, як сельва. От і Магда з того кола.

— Ну, це мене хвилює менше за все.

— Дарма, патроне. Тут є один психологічний ньюанс…

— О, це вже цікаво!

— …родина Магдина, та й загалом оточення їхнє — люди своєрідні. Як я вже казав, придавлені ідеєю-фікс: повернутися на Україну й обов’язково на білому коні. Де той кінь пасеться, ніхто не знає, а роки йдуть, відбувається зміна поколінь, тому вони й люті на весь світ, тому й роблять вигляд, що вони цілком самостійні й ні від кого не залежні. От і Магда: за дорученням своєї служби безпеки працює на «нічні ескадрони» Парайї, про що ті, мабуть, здогадуються, бо мають вихід на ЦРУ, котре теж інформується про діяльність колишніх бандерівців не ким іншим, як тою ж Магдою…

— О боже! В якому світі ми живемо!..

— …отож, як бачите, патроне, Магді цілком можна довіряти, недаремно ми допустили її до деяких секретів.

— А кому вона про нас, теє… клепає?

— Всім!

— Тоді добре. Інформація замикається у вузькому колі.

— Авжеж. Інакше б ми з вами про такі делікатні речі не говорили.

— Ну, ми з тобою друзі з півстолітнім стажем…

— Так, патроне! Отже…

— …дій, Гюнтере, дій.

МАЛИЙ — КОАЛІЦІЇ. Маю контейнер. Сьогодні ввечері передам у місті. Відчуваю увагу. Відчуваю увагу!!

«Ек-хх-е-хе-е… Де ж вони, мої двадцять літ?.. Як і не було нічого… Закриєш очі: біганина-стрілянина… То ти ловиш, то тебе ловлять. Тільки встигай кліпати. А примружишся надовше — уже й думка з’являється: а для чого те все було? Аби на хліб насущний заробити, інше нині, в старості, в голову не приходить. І заробляєш, заробляєш, а кому воно? Дітям нібито, а вже й онукам. І не більше… А ідеї вже — гай-гай — мохом обросли. А вони он бігають, і в них усе попереду. Молоді, красиві, здорові… Магда явно темпу не тримає, як і належить їй. То зашкутильгає, то показує, що, мов, ногу підвернула. А він про неї, наче про сестру піклується. Щось показує, розказує, під лікоть бере, допомагає. Та нехай собі, так і треба, аби з ритму збивала та код, коли є такий, заплутувала… Ач, он як вистрибують!.. Розпашілі, розчервонілі… Дебелі м’язи, свіже повітря, молодий, гарячий піт… Форми тіл ніби навмисне підкреслені… Покажу, покажу обов’язково цей відеозапис патронові й поб’юся об заклад на що завгодно, що пара ця обов’язково гайне сьогодні ввечері до столиці — так „співпало“, що чергувань нічних ні в нього ні в неї немає, — обов’язково поб’юся об заклад».

Як відомо, Альварес, коли я мимохіть поскаржилася на безсоння, сам запросив мене на вранішній біг та гімнастику, пообіцявши в скорому часі довести мій організм до належного стану і пристойної фізичної форми (на що,