Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

— Ну і вліпив же ти йому про цю перемогу! — похвалив Поліщук, обнімаючи Дудіна за плечі.

— Не вистачало, щоб ти мене, мов футболіста, ще й розцілував, — кинув Дудін.

— Вікторе Георгійовичу, — підійшла руда дівчина з короткою зачіскою. — На вас чекають.

— Ви? — усміхнувся Дудін. — Тоді я готовий.

— Ні, не я, — пирхнула дівчина. — Гості.

— Юлю, його директор у президії чекає, — втрутився Поліщук.

— Дарма, — підморгнув Дудін і взяв Юлю за руку. — Директор без мене не вмре, а якщо я не виконаю прохання цієї чарівної дівчини…

Та зиркнула на нього, але руки не вирвала, пішла поруч. Іван остаточно розгубився і здивовано дивився їм услід.

— Ну й ну, — тільки й пробурмотів він.

Підійшовши до співробітників, Дудін упізнав Тернавського, декого з дівчат, тих, кого бачив у лабораторії. Найближче до нього стояв, привітно всміхаючись, кремезний молодик.

— Даниленко, — подав руку приземкуватий молодик.

— У мене був друг Даниленко, — ні сіло ні впало промовив Дудін.

— Може, це я? Ви придивіться! — посміхнувся чоловік. — Це ж вашу модель відзначено на виставці? Вітаю. Як ви добилися керування фокусуванням променів? При допомозі комп’ютера?

Дудін зиркнув на Тернавського, потім на Юлю, на Поліщука, який саме підійшов, і рішуче сказав:

— Навіщо? Хіба не можна простіше? Недарма ж кажуть: у складному криється працьовитість, а в простому— талант! Мої співробітники знайшли простіший метод… Хто розкаже товаришеві Даниленку? — Він обвів поглядом колег.

— Може, я, Вікторе? — спитав Поліщук. — Ми — товариші по роботі, дослідники…

Дудін непомітно відійшов від групи.

…Величезний зал вразив Дудіна. Тисячі пар очей, здавалося, свердлили кожного, хто сидів за довгим столом, і його, Дудіна, теж. У президії звичайно перемовлялися перед початком засідання. Андрос, схилившись до Дудіна, сказав:

— Умовляю Левка Андрійовича передати документацію на вашу модель. Як ви до цього ставитеся?

— А ви не хочете подумати про автора?

— Чому ж? Посаду головного конструктора і завідувача відділу хоч зараз. Переходьте.

— Як це так — “переходьте”? — обурився директор. — Ви, шановний Миколо Олександровичу, своїх розробників виховуйте. Гаркушо, чого мовчиш? Чи, може, згоден віддати такого фахівця, як Ковальов?

— Незамінних людей немає, -озвався той. — Знайдемо іншого Ковальова. Ти як думаєш, Батурін?

— Цілком підтримую. Почуття власної незамінності— це заперечення достоїнств у інших, з цим треба боротися!

— От і добре. Завтра заміните Ковальова на його посаді, — рішуче сказав Білобородько. — Але спробуйте через рік не представити на виставку оригінальної моделі! Гаркуша, візьміть письмову згоду, щоб потім скаргами нас не замучив. — І за мить насмішкувато додав: — Що, шановний Батурін, повертаєте голоблі назад?

Батурін промовчав. Він не сподівався такого повороту.

— І не судіть так легко про “замінність”, — усміхнувся директор. — А ви, Ковальов, вважайте, що вас уже призначили на посаду головного конструктора по розробці відеотелефонів. Ну то що, розпочнемо нараду?

Дудін радів: головний конструктор! Ото здивується Віктор! Він дивився в зал, на спрямовані на нього очі, намагаючись збагнути, про що думають люди, які сидять там. Сотні інтелектів. І кожен жадає інформації…

Виступав Андрос. Він наводив цифри, і зразу ж на великому екрані з’явилася таблиця. Якийсь час було тихо, всі уважно слухали. Та невдовзі зал загув наче вулик.

Дудін стрепенувся: “Як же це? Людина повідомляє потрібні дані, а їм у залі що, нецікаво?” Та й у президії не всі слухали доповідача. Білобородько перемовлявся з Гаркушею. Хтось пройшов поза спинами до Батуріна і зашепотів йому щось, відвертаючи увагу всіх.

Від трибуни, де стояв невеличкий пульт вводу даних і керування екраном, в’юнився провід. Дудін простяг до нього руку. На екрані несподівано з’явилося зображення миші. Вона захопила цифру, яку щойно назвав Андрос, і поволокла у потрібне місце. Зал здригнувся. На мить запала мовчанка. Миша кинулася по нову цифру, але їй назустріч вибіг кіт…

Андрос, помітивши, що в залі всі сміються, розгублено затнувся. Озирнувся назад, побачив, як на екрані змагалися за нову цифру кіт і миша, і враз його погляд застиг на руці Дудіна…

З Палацу культури Дудін пішов рано. Після офіційної частини він потанцював з Юлею, потім з Машею, зіграв кілька партій на більярді з керівництвом і у всіх постарався виграти. Його тягло додому. Непокоїло, чому на нараду не прийшов Ковальов. Та й кортіло сказати йому про призначення.

Дудін вийшов на вулицю. Навколо тиша і непроглядна темрява. Зненацька він почув стогін. Спинився, прислухаючись… Стогін знову розітнув тишу. Дудін кинувся туди, звідки він пролунав, і побачив на землі людину. Нахилившись, упізнав Ковальова.

— Вікторе? Це ти? Що сталося?

Допоміг йому підвестися. Ковальов сплюнув кров’ю і зло видихнув:

— їх тут ціла ватага була. Накинулись і почали гамселити. Вимагали повернути якісь двісті карбованців і погрожували: якщо не віддам, то іншим разом так легко не відбудуся. Оце таке “легко”.

Накульгуючи, він пішов поряд, спираючись на плече Дудіна. А той ураз принишк: збагнув, що розплачуватись за його “виграш” довелося Ковальову.

Вдома Дудін роздягнув Віктора, відмив з обличчя й тіла кров, замазав садна зеленкою, до синців приклав компреси.

— Розмалювали