Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Ви кликали? — Закс Нортон ввалився до кабінету негайно, коли його покинули Аррі й Діта.
— Так, — Аматерасу зміряла його поглядом, шукаючи бодай натяк на зв’язок із Зевсом, але часу на розпитування не було. — Відповіді на мої питання ви можете дати й пізніше. У нас вторгнення аномалій і загроза дуже серйозної руйнації. Чи ви знайдете сили для ще однієї битви? Маю надію, останньої на сьогодні.
Закс Нортон дістав з кишені пошарпані шкіряні рукавички і кивнув ствердно.
Шибки в кабінеті тріснули під натиском вибухової хвилі.
* * *Ньєрд обдарував Рен найпотужнішим захисним щитом і наказав не рватися в битву з аномаліями. Вона й не рвалася: намагалась зосередитись на своєму основному завданні, пам’ятаючи, що час Зака спливає. Проте скоро вибухи і крики стихли. «Загроза позаду!» — вирішила дівчина і повернулась на звук кроків — коридором до неї рухалися двоє.
Цього разу із Ньєрдом прийшла ще Адіті. Зірка шкутильгала з перев’язаною ногою, котру нашвидкуруч зцілив Керн. І щось було з ними не те.
— А де Закс? Він мав підійти сюди, — спохопилася Рен.
Тиша замість відповіді. Але він мав прийти — вона ж чекає тут.
Тож Рен перепитала. Раптова мовчанка друзів злякала більше, ніж крики до того.
— Савітрі, потім. Не забувай свою справу, — потягла її за рукав Адіті, та дівчина різко відсмикнула руку.
Певно, Аматерасу вже розповіла Зірці про задум щодо зрощення Ниток. Звичайно, для Агні це стало першочерговою метою.
— Потім не буде, — процідила Рен.
— З ним
не все гаразд ]]> , Савітрі, — Адіті зіткнулася з нею поглядами. — Коли цей наплив аномалій почався, то було шаленство. Ми не готувалися до такого…— Він помирає, — сухо перебив Ньєрд, який не любив і не вмів прикрашати дійсність. — Ходімо, я проведу.
Рендалл відчула, як земля вислизає з-під ніг. Нік підхопив її під руку і майже силоміць поволік кудись.
Там мав бути Зак.
Коридор здавався неймовірно довгим. І незнайомим. І нестерпно порожнім.
Коли він нарешті закінчився і Нік відчинив двері аудиторії, Рен побачила білі-білі штори, які зірвали з вікон і постелили на столі. На них квітнули вишневі плями, відвойовуючи собі все більше простору довкола тіла.
«То не Зак, — Рен чіплялася за тремтливу ниточку надії. — То може бути будь-чия кров».
Але то був Зак.
Щойно Рен упевнилася в цьому, як втратила слух. Схвильовані обличчя Ніка, Адіті та Нікти, яка до того сиділа біля пораненого, а тепер підстрибнула мов ошпарена, злились у потік змитих плям.
Кров розпливалася на його сорочці. Зяяла чорна припалена рана. Груди здригались, ледь-ледь піднімаючись, і було важко зрозуміти, де межа між розідраною тканиною і кривавим місивом.
Тиша в голові Рен перетворилася на важкий гул.
А ще за мить тиша розкололася.
— Я не помру, Савітрі.
Рен підвела очі, і плями довкола зникли. Адіті, Нік і Нікта зникли теж. Штори, кров, розламані ґудзики і страшна чорна рана розчинилися. Залишились тільки очі навпроти. Червонясті, повні іскор.
У його хрипкому голосі було стільки певності.
Пошерхлі безкровні губи ледь ворушились, а проте хотілось вірити словам, які з них злітали.
— Він це вже двічі повторив, — зітхнула Нікта, і реальність довкола повернулася. Закові повіки сіпалися.
— Це кінець, — тихо і твердо сказала Адіті. — Але якщо ти хочеш врятувати інших, то час іти… Рендалл, час.
Вперед ]]> .— Угу, — дівчина кивнула. Рука потягнулась до вогняного волосся, яке налипло до гарячого чола.
— Якби Діан… — Нікта зціпила зуби.
— Професор Керн віддав надто багато для постраждалих у битві. Він лежить непритомний. Не має сил на зцілення більше.
Повітря виходило з його легень з ледь чутним хрипом.
— Амон припік рану. Але це надто… — Нікта не знайшла слів і опустила погляд. — Ми намагалися накладати якісь блоки, щоб відтягнути смерть. Але його тіло виснажене Громовержцем.
— Угу. Я розумію, — Рен знову кивнула, пестячи руді пасма.
Вона знала ще дещо, невідоме їм: він ніколи не був богом, він не міг довго це зносити. Браслет порвався. Час витікав.
Усе було надто просто і ясно.
— Звичайно, ти не помреш, Заку, — вона відгорнула волосся з його чола і торкнулась губами зблідлої, спітнілої шкіри.
Тоді зняла з правого вуха сережку, де ховалася крейда з коледжу, і роздивилась уважніше. Дістала з кишені колбу, наповнену золотистим сяйвом, — останній подарунок Бентен Акай. Енергії мало вистачити. Звичайно, тепер ні краплі про запас. Але вона і так знала, що до цього дійде.
«Знала…» — глибоко вдихнула Рен. Просто не хотілося говорити. Собі. Закові. Іншим. І вголос. Але тепер сумніви і страхи зникли.
— Адіті, Ніку, Нікто, ідіть. Я маю зробити хоч щось.
—
Що ]]> , наприклад? — обурилася Зірка. — Ти забула про своє завдання для Академії?Але Нікта смикнула її за руку і наступила водночас на ногу Ньєрда, який збирався щось сказати.
— Тобі… тобі ж забракне сили! — очі Адіті розширились від розуміння. — Ти порушиш закони! Якщо спробуєш зцілити його, а потім узятися за головну справу…
Рен похитала головою:
— Ні. Все бездоганно. Все — до краплі. Вір мені.
— Але тоді ти…
— Іди звідси! — Нікта щосили потягнула Адіті геть, відчайдушно сапаючи носом. — Ти не розумієш, Агні? Чого ти ніколи нічого не розумієш? Вона
кохає ]]> його… кохає!— Саме так, — Рен спокійно усміхнулася. — Тому йдіть. Усе буде добре.
Розділ 14
