Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Микошинський знав, що поляки пішли на мир з татарами не через відступництво, а через те, що в самій Речі Посполитій панував безлад. Повстанське військо Наливайка громило маєтки шляхти; козаки Лободи, пообіцявши підтримку Замойському у війні з мусульманами в Молдавії, насправді зрадили і зайнялись грабіжництвом. А тим часом через Дніпро переправлялася і вже сунула Кучманським шляхом величезна кримська орда.

— Вся Європа піднялась на турка: Германія, Іспанія, Італія, Франція, Волощина, Трансільванія, Молдавія і тільки Річ Посполита… — оповідав посланець.

— Річ Посполита… — луною відгукнувся Микошинський. — Якби то була нормальна держава… Колись, коли укладали союз між Україною, Литвою та Польщею, зарікалися не займати віри, мови і звичаїв одне одного. А тепер кожен ляшок з-під Кракова вважає себе чи не поважнішою персоною за родовитого руського шляхтича.

Посланець Рудольфа Другого, який уже знову одягнув сорочку, раптом сполотнів, ясно-голубі очі його стали білими, він поточився і впав на килим.

— Цього ще тільки не вистачало, — пробурмотів Микошинський, схилившись над худим, обм’яклим тілом.

Він схопив глек з водою і хлюпнув германцеві в обличчя.

— Дорога була важка й голодна, — прошепотів той, отямившись.

— Пробач, не по-християнському вийшло. Зараз велю нагодувати. Відпочинеш, тоді й поговоримо.

— Пане гетьмане, — сказав посланець, звівшись на тремтячі ноги, — люди, котрі привели мене сюди, не знають, що я по-литовському…

— Гаразд, гаразд, не хвилюйся.

З ранку до вечора новоприбулі не виходили з церкви. Молились, сповідувались. Отець Павло після їхніх сповідей ходив похмурий, злостивився на всіх. А характерник Оникій, який не проминав нагоди зачепити Приблуду, сказав йому:

— Моляться. Сподіваються на прощення… А не знають, що ніщо не минає без відповіді — ні добро, ні зло. Вимоливши прощення для себе теперішнього — тільки відтягнуть час розплати. Нікуди від гріха подітися — впаде він не в цьому, так в іншому житті, якщо ж не на тебе, то на діток твоїх, онуків і правнуків… Цить, синку, цить. Знаю, про що хочеш запитати. То їхній гріх. І відповідати доведеться кожному за себе й за інших. Гріх-бо то цілого народу. Адже ти про ординців подумав? Релігії вигадали люди, а справедливість — Бог.

“Кря-я!” — почулось у верховітті.

— Атож, атож. І ти так вважаєш, мій любчику… — Оникій підвів очі, пошукав поглядом птаха. А коли опустив, то в них не залишилося вже й сліду лагідності. Це був погляд божевільного або сплячого, який спить з розплющеними очима. — Іди геть, Саво, Карпів сину! У місті на пагорбі вона, за товстими мурами. Море довкруж… Нічого більше не скажу! Не знаю.

Потурнак, який за кілька кроків очікував Саву і чув слова Оникія, на мить змінився на обличчі; в чорних зіницях його промайнув подив, а потім почуття, схоже на ностальгію.

Дошки на обшивці чайки були так щільно припасовані, що тільки деінде доводилося шпарувати. Працювали мовчки; лише В’юн іноді кидав шпильки з приводу коротеньких штанців, що теліпалися на стегнах у Гарбуза, котрий з напарником, таким самим здоровилом, розпилювали неподалік стовбур липи.

— В’юне, — озвався Сава, — а Кафа — це фортеця?

— На щастя, не довелося там мешкати, — відказав Микита. Тоді порадив запитати у Петра. Потурнак, котрий конопатив зсередини і чув їхню розмову, подав голос:

— Кафа — фортеця. Але не на пагорбі. Адже ти, Приблудо, про це хотів довідатись? Є ще одне місто-фортеця — Акерман. Але й воно, можна сказати, на рівному. Ну, а те, що на пагорбі, — далеко. По той бік Чорного моря. — Постукування всередині човна припинилось; по хвилі почувся звук кресала, і звідти потягло тютюновим димом, а ще по хвилі долинуло: — Воно справді на пагорбі, а довкруги стіни високі, що на дві третини периметра виростають прямо з води. Якщо в столиці Порти можна купити все, то тут торгують діамантами, золотом, сріблом, предметами розкоші. Зветься місто — Сіноп. Я б тобі, Саво, не радив брати до серця слова характерника. Ну, він не завжди теє… Змирись.

Сава спершу побачив чиюсь тінь, а потім почув:

— Добридень, пани-брати!

То був голос гетьмана, який у супроводі писаря і джури непомітно підійшов до стапеля. Попри серпневу теплінь, козацькі зверхники були одягнені у такий самий однострій, як і вартові на брамі, — червоні шаровари, чоботи, білі сорочки і легкі свити. Голови покривали сірі смушкові шапки з червоними шликами.

— Доброго здоров’я, пани-батьки! — схопившись на рівні, відказав голосно Микита В’юн.

— Оце козак! — мовив Микошинський. — А ти чого такий сумний? Приблудою тебе, здаєтьтся, нарекли?

З-над борту з’явилася поголена голова Потурнака з люлькою в зубах. Микошинський тим часом оглядав судно; він навіть провів долонею по гладко відфугованих дошках. На його обличчі з’явилося вдоволення.

— Шануйтеся, дітки… Вам-бо на ньому й плавати. Хто який дуб зробить, той на ньому і в похід піде.

Потурнак з Микошинським і писарем сиділи під вербою, спостерігаючи, як на галері й каравелі піднімали й спускали вітрила. Їх, здавалося, нічого, крім вишколу команди моряків, не цікавило.

— Петре, — озвався гетьман, — ти довго був у Сінопі. Що воно за місто?

— Забудь про нього й думати, Богдане, — відказав Потурнак. — Тільки занапастиш людей.

— Ну, ти стратег… Таке вже воно й неприступне…

— Атож. Неприступне. — Потурнак вибив об корінь верби люльку, сховав у кишеню.

— У чому ж його неприступність? Високі кріпосні мури, чи що?

— Дуже високі. І здіймаються просто з води. День і ніч варта на них зірко стежить за кожним суденцем, за кожною фелюгою, яка з’являється в морі. Не менш пильно стежать також за пустелею з протилежного боку міста. Охороняє його великий загін яничарів.