Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

«Де мої браслети? Де мої браслети, Сатьяване? Ті, які ти подарував мені».

Дзелень.

Холодні на дотик золоті намистини на Ніктиних зав’язках. Срібна брошка від Енліля.

«Це твої прикраси! Отямся!»

Блиск сліпив, музика лилася.

Рен здалось, що зараз у ній дуже багато Рен, одна з яких Савітрі, інша видавалася кимось незнайомим, а тієї, котра була би власне Рендалл, не існувало. І голоси вчепилися в це, бо бачили її наскрізь, бо чули все те, що завихрювалося в ній.

«Хто ти? Ти тут ніхто. Тебе немає тут. Ти маєш бути принцесою. Ти ж бачила».

Невідома сила виштовхнула її вперед — і Рен побачила дійсність. Каштанове волосся, розметане на подушці. Зблідла шкіра і страшні синці під очима — на противагу смаглявій Савітрі з чуттєвими вустами. Рен здригнулася: ця бліда оболонка лежала в госпітальній палаті. Коли вона там опинилася? Як давно вона там? Коли сон став реальністю, а реальність — сном?

«Бачиш, тебе вже немає», — промовили голоси майже урочисто.

«Е ні. Ось вона я».

«Тебе немає. Ти помилка».

Дівчина, яка лежала на ліжку внизу, здавалася знайомою і незнайомою водночас. Але смаглява красуня у вишитих шовках теж була незнайомкою.

«Є лише Савітрі», — пролунало всередині з новою силою.

«Може, й так, — погодилася та, що була всередині й зовні водночас, розірвана між спогадами і світами. — Та я — це я, Мойри б вас забрали. І я тут. Більше ніщо не має значення».

«Ти повинна перемогти! — наказав внутрішній голос раптово голосно й чітко. — Вони намагаються тебе зламати — вони так з усіма роблять…»

«Савітрі-Савітрі, — перервали голоси. — А де Сатьяван? Невже ти забула Сатьявана? Забула, як ішла за ним до загробного світу? Як вимолювала його у Ями? Це ж твоя любов, більша за життя!..»

«Не забула. Це те, що не забувається, але…»

«Чи це була не ти?»

«Я не знаю!»

«Дайте їй спокій! — внутрішній голос, здавалось, збунтувався. — Закликаю вас припинити це знущання, бо, іменем великої богині, я переможу, а значить, переможе і Рендалл!»

Голоси замовкли — лише на хвилину. Від вікна заструменіло свіже повітря.

Хамсін! Рен пригадала солодкі обійми свого вітра і обіцянку, яку дала йому. Не померти. Не розтратити його силу. Вона не могла просто так піти.

«А як же Сатьяван?» — зашепотіли голоси обережніше й тут же здиміли, бо внизу відчинилися двері, і туди влетів вихор вогню.

З вихору вийшов Закс. Він сів на краю її ліжка. То ж було її ліжко. Навіть спостерігаючи збоку, Рен розуміла, що на білих простирадлах унизу лежить вона — бліда, як труп. І Нортон говорить до неї, не чутно, що саме, і це, мабуть, на краще. Але він дуже-дуже невдоволений. Очі горять, рухи різкі… Треба швидше повернутись і пояснити йому, що вона й не думала зникати. Що вона тільки хотіла дізнатися, де початок її історії. Адже всім людям, які одного дня втратили пам’ять, конче хочеться знати, що було до появи тієї пустки всередині. Та щоб сказати це, вона мусила повернутися. Бо він прийшов до неї. І вона хотіла прийти до нього. Зараз і негайно.

Голоси помилялись — Рен тепер знала це. Голоси, які так довго її мучили, ставали тихішими, наче хтось вимикав їх один по одному чи гасив свічки у великому-великому свічнику.

«Я не знаю Сатьявана», — відповіла дівчина твердо, хоч і побачила його — тепер чітко — такого високого, ставного. Побачила чорне волосся, сильні руки, які відкривались їй назустріч з обіймами. Бачила сліпучу усмішку. Але очей не було. І навіть коли вона силкувалася згадати всю історію принцеси Савітрі, очей на Сатьявановому лиці не могла роздивитися.

«Сатьяване-без-обличчя, вибач, але я не знаю тебе, — усміхнулась вона до його образу і нагадала собі правду. — Юнак, котрого я покохала, інакший. У нього тонкі зап’ястя, шкіра бліда, а волосся охоплене вогнем. Він спалахує швидко, а ще шукає когось — і я мушу допомогти. Бо це його мрія. Бо хто, коли не я? Бо в мене є вітер, і він чекає мене з розпростертими обіймами. Бо хочу порятувати кожного, до кого зможу дотягтися. Бо коли я хоч трохи, хоч на дрібку твоя безстрашна Савітрі, то не можу, не маю права спинятися на півшляху…»

Сатьяван не відповів їй. Ніхто не відповів. Бо нікого тут і не було. Бо всі, хто був із нею, залишилися по той бік.

«Час повертатися», — мовив внутрішній голос.

І Рен погодилася.

Рен-із-під-стелі і Рен-на-ліжку об’єднались. На неї навалилася вага власного тіла. Плечі боліли. Ліву ногу натерли незручні нові туфлі. Брошка Енліля впиралась гострим крилом у долоню. Голова розколювалась, наче стягнута металевим обручем.

— Що зі мною сталося, Заку? — Вона приблизно уявляла, що сталося, проте було б непогано почути повну версію з уст когось більш… прив’язаного до реальності.

— Не пам’ятаєш? Відключилась просто на парі. — Потемнілий погляд Зака злякав її, але за цим гнівом билася страшна тривога. — Я був на індивідуалці, от щойно дізнався і прийшов. Наші ошиваються в коридорі — Керн їх звідси випер, сподіваючись, що ти таки не дременеш в інший світ.

— Їх немає, — заявила Рен, відчуваючи, кого бракує. — Їх немає, Заку. Тепер усе гаразд.

— Кого немає? — насторожився він, явно впевнений, що вона збожеволіла.

— Голосів! Жодного! Я поладнала з ними.

— Так і знав. Не вірити ж було у твоє «все гаразд», — його очі тепер палахкотіли жаринками.

— А що б

— Не дав би тобі забути, хто ти