Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв
Та раптом обличчя Тюменєва пожвавішало.
— Дивіться! — радісним, схвильованим голосом вигукнув він. — Риби почали повільніше підніматися вгору, отже, ми повільніше опускаємося. Баластні цистерни звільняються од води. А ось риби почали вже й опускатись. Ми підіймаємось. Підіймаємось, Архімед! Чудово! Цікаво, одірвались ми від Землі чи ні? Нам треба спливти на поверхню, тоді вже ми напевно полетимо в небо. А може, вже летимо?
— Летимо, дядечку! Дивіться! — Архімед показав на «прозору» стіну. Видно було зорі, глибоко внизу лежав океан.
— Летимо! І як непомітно! Чудово! То ж бо й воно! — захоплено вигукнув Тюменєв.
— Летимо! — сказав Турцев так просто, ніби вони були в дачному поїзді.
— Летимо! — зітхнувши, озвався Савич. Йому стало сумно. Він уже шкодував, що вирушив у цю рисковану подорож.
10. Крижаний метеорит
Куточок зоряного неба та океан, що лежав глибоко внизу, було видно недовго. Вирвана зорею частина океанської води швидко пролетіла крізь зону земної тіні. На одному боці гідростата сліпуче блиснуло сонце, другий бік заглибився в густу тінь. Потім поверхня гідростата, освітлена сонцем, поринула в зеленкуватий сутінок.
Учасники експедиції намагалися визначити, що з ними діється.
В ту мить, як гідростат відривало од Землі, він був на поверхні водяного веретеноподібного тіла, і мандрівники на мить могли побачити океан, зорі, сонце. Далі, за законом всесвітнього тяжіння, веретеноподібне водяне тіло мало швидко перетворитись на кулясте, а гідростат, як важчий, — потонути, опуститися до центра водяної планетки. Настала зелена сутінь.
Та ось зеленкувате присмеркове світло почало набувати відтінку білого матового скла. Що трапилося? Савич не був астрономом і запитливо подивився на Тюменєва.
Іван Іванович увімкнув найпотужніший прожектор, освітивши тіньовий бік гідростата.
— Зараз почнеться, дивіться, — запрошував він своїх товаришів. — Бачите, риби, наші мимовільні супутники, плавають дедалі повільніше, ніби засинають? Догадуєтеся чому? Їх починає проймати холод світових просторів.
— А тоді він добереться і до нас? — перелякано запитав Савич.
— Побачимо, — непевно відповів Тюменєв. Архімед розсміявся і почав пояснювати.
— Ще ніхто не літав у таких незвичайних умовах, і важко сказати з цілковитою певністю, що з нами буде. Але теоретично розрахунки говорять ось про що. Водяна планетка захопила з собою і частину земної атмосфери. На жаль, шар її занадто тонкий, щоб захистити од світового холоду. До того ж маса водяної планетки дуже мала і не зможе довго втримати цю атмосферу своїм притяганням…
— Одним словом, наша водяна бульбашка перетворюється на крижаний метеорит — винятковий, якщо не єдиний випадок у небесах, — зауважив Тюменєв. — Навколо цієї крижаної кулі, очевидно, утвориться нова атмосфера з льоду, що випаровується.
— І що ж буде з нами? — спитав Савич.
— Гадаю, нічого страшного, — відповів Тюменєв. — Стіни гідростата добре тримають внутрішнє тепло. Крижана шкаралупа, що утвориться навколо нас, стане додатковим ізолятором від світового холоду. Ви ж знаєте, що лід — поганий провідник тепла.
— А ця крижана шкаралупа не розчавить нас, стискаючись? — не вгавав Савич.
— Ви знаєте, який тиск може витримати корпус гідростата, — відповів Тюменєв. — Та на всякий випадок я вжив заходів ще в Ленінграді, коли ми пристосовували гідростат до небесної подорожі. Тоді багато чого здавалося вам незрозумілим, а я передбачав, що нам доведеться мати справу з льодом.
І Тюменєв пояснив, яких запобіжних заходів він ужив. Гребний гвинт могла зламати крига, і Тюменєв замінив його гідрореактивним двигуном — струменями води, що вилітали під великим тиском.
— Гідростат рухається тепер, мов каракатиця. Надійно. Струменя води не зламаєш.
А головне, на оболонці гідростата було прокладено пластини, що нагрівались електрикою. Вони дуже згодились.
Риби за стіною плавали все повільніше і, нарешті, завмерли. Вода перетворилась на лід. На тіньовому боці товсте кварцове скло ілюмінаторів укрилося зсередини красивими пухнастими льодовими візерунками. В гідростаті похолоднішало, а може, це тільки здалося Савичу. Він поспішив підвищити температуру.
— Ви краще прогрійте зовнішню оболонку гідростата, це сповільнить замерзання, — сказав Тюменєв.
Савич повернув вимикач.
Незабаром лід за склом почав танути. З'явилося темне тіло молот-риби. Вона мляво ворухнула хвостом, почала оживати.
— На сонячному боці вода ще не замерзла. Скеровуйте гідростат прямо до сонячної плями. Дайте повний хід! — командував Тюменєв.
Савич та Архімед привели в рух механізми. Гідростат ворухнувся, ніби молот-риба, що несподівано ожила, обернувся навколо малої осі, рушивши вперед, спочатку повільно, а тоді все швидше. Матове світло попереду ставало дедалі яскравішим.
— Задній хід! — скомандував Тюменєв.
У цю ж мить мандрівники побачили крізь стіни гідростата сліпуче біле Сонце нашої Землі, а на другому боці — два менші сонця: червоне і голубе. Внизу майже весь небосхил займало півземелля — половина земної кулі, освітлена Сонцем. Чітко видно було обриси Африки, Європу вкривали хмари.
А позаду гідростата вони побачили в сліпучому сяйві крижаний метеорит, укритий білою, мов вата, атмосферою з льоду, що випаровувався, та залишків земного повітря, яке перетворилось на тонкі льодові кристали. Зоря Абастумані освітлювала один бік крижаного метеорита рожевим світлом.
Чорне небо було все всіяне великими й дрібними, як порошинки, різнобарвними немигаючими зорями.
Краса і незвичайність неба вразили мандрівників, проте милуватися чарівними картинами не було часу. Всі розуміли, що становище небезпечне. Мандрівники хотіли піднятися
