Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фантастика » Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

Читаємо онлайн Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
ногою. Обперлося спиною на сосну. Може, краще зразу Ґросмайстерa…

— Пане Фессаре!

— Тихо там, це не він! — відгукнувся голос із гущавини.

Полегшено зітхнувши, почалапалося крізь підлісок, обходячи десятою дорогою гілку з гніздом. Доктор гикав і кашляв ззаду, потішаючись.

На віддалі кільканадцяти аршинів за дубом, під трьома берізками, нахиленими одна над іншою, як перевернуті одні на одну кістки доміно, стояв отой офіцер царського флоту з вагона люкс номер два, котрого, за словами Ґертруди Блютфельд, відправили через Азію зі скеруванням на новий корабель у Ніколаєвську. Його оповила темна хмара мух і дрібніших комах, у руках він тримав револьвер. Офіцер відступив на три кроки, й тоді зауважилося стерво тварини: оленя або чогось подібного до оленя, проте значно меншого, без рогів, сильно вже пошарпаного, із шиєю, закрученою на спину, розтерзаним тулубом, нутрощами, розтягнутими навсібіч, від яких несамовито смерділо.

— Я почув, як воно їло, — сказав капітан. — Підійшов, воно втекло. Думаю, що то була рись.

Конєшин і Блютфельд стали поруч. Військовий представився: капітан другого ранґу Дітмар Кляусовіч Насбольдт, офіцер на броненосці Зими «Месть Владимира Мономаха», моє шанування. Він сховав револьвер, потиснув руки.

— Ви, пане капітане, були самі?

— Ні, ще три особи, але ми якось розійшлися.

— З отим собакою?

— Еге ж, найшвидше він приведе до свіжого стерва.

Штрикнулося стерво ціпком. Мухи роздзижчалися знову, вибухнувши чорним спалахом на три-чотири аршини над м’ясом. Штурхнулося голову оленя, міцніше, вона повернулася без опору на шиї, м’якій, мов драглі. Потяглося носом, солодкавий сморід влився у горло, склеїв язик і піднебіння, проковтнулося слину, вона застрягла в млосній солодкості. Широко відкрилося рота, навколо дзижчали мухи; сталося на виїдені кишки, простягнулося руку додолу, рука стиснулася на брудній, жовтуватій шерсті трохи нижче голови тварини — мертва, мертва, мертва, — перекрутилося голову так, перекрутилося сяк, наче мокра безсила лялька, з верхньої щелепи стирчали два ікла, копнулося передні ноги оленя, вище, для симетрії, і тепер нехай погляне вгору чорним оком…

Доктор Конєшин схопив за піджак, смикнув, відтягнув.

— Що ви виробляєте, на милість Божу, стервом бавитеся?!

Виблювалося, він ледве встиг відскочити: зігнувшись навпіл, спираючись на ціпок, виверталося на лісову підстилку рідкий уміст шлунка. Доктор, хитаючи головою, шукав у кишенях хустинку.

Поруч підстрибував пан Блютфельд, спітнілий і задиханий, із фіолетовим від зусиль обличчям, витрушуючи з рукава гумус.

— Таак, — промимрив у вуса капітан Насбольдт, — то я вже вас залишу.

Симетричний доктор подав другу хустинку.

— Витріть руки, щоб якоїсь гидоти не підчепити.

Вилаялося, зачепивши опухлий палець.

Доктор зітхнув, шмигнув носом, шарпнув себе за бакенбард і знову зітхнув.

— Ходімо звідси.

Відкашлялося.

— Якийсь струмок… Я би прополоскав рот.

— Може, щось перекусимо, час би вже для цього. Я бачив, що пана Блютфельда дружина щедро спорядила.

Пан Блютфельд поплескав себе по кишенях обширного піджака й потрусив сумкою для провізії, перекинутою через плече.

Доктор першим перейшов на інший бік заростей, розгорнувши високе бадилля й наступивши на великий міцелій, з якого піднісся квасний запах і він забруднив собі холоші чимось зеленим і брунатним.

Попід північним схилом улоговини, в тіні скелястого звису, тяглося звалище білих каменюк, немов якийсь тайговий циклоп зруйнував тут мармурову стіну. По каменюках стікала вузька струмина води, що починалася угорі, на прузі схилу.

Підійшлося, помилося руки. Пан Блютфельд прудко скористався нагодою й умостився на сусідній каменюці; сховавши голову в тінь, він обмахувався капелюхом. Спираючись на ціпок, низько зігнулося, щоб упіймати струмінь води просто в уста. Він міняв напрямок течії, стрибав нерівностями каменюки — захляпав очі, захляпав підборіддя, промочив пов’язку, сорочку й краватку, лиш тільки тоді на мить стрибнув на язик. Краплі бризок лоскотали напрочуд вразливу шкіру.

— Ну, як на замовлення, — відгукнувся доктор Конєшин, сідаючи поруч із Блютфельдом. — Бог сьогодні у доброму гуморі, пане Бенедикте, сповняє усі ваші побажання. Він урятував вас, щоб ви не скрутили собі в’язи, зупинив потяг, дозволив обійтися лише кількома забитими ранами й розтягуванням зв’язок, сідайте тут, будь ласка, що вам більше до вподоби, з оселедцем чи з кав’яром, а тепер Він сприяє вам навіть у таких дрібницях. — Доктор розсміявся по-докторському, аж пан Блютфельд на мить перестав жувати.

— Можливо, час Йому віддячити, не думаєте?

Розгорнулося товстий Butterschnitt. Каменюкою мандрував жук, розчавилося його ціпком, панцир комахи прилип до деревини, стерлося його серветкою, у яку був загорнутий хліб. Симетричний доктор спостерігав за цими маніпуляціями, ледь приховуючи насмішку.

Устромилося Фессарів ціпок у мокру землю між стопами.

— Дайте вже цьому чистий спокій. Ви ж самі казали, що Бог вам в Історії геть не потрібен. Це нікчемні прийоми. Я вам маю пообіцяти — що саме? Що переконаю батька визнати ваш погляд на Історію? Конешно, акурат! Погляньте-но сюди: Бог є Бог, чи люди, чи люті — все перебуває у Його владі й задумі. Тому будь-яка спроба війни з Історією, зміни її шляху, навіть якщо йдеться про його випрямлення, — буде боротьбою з Богом. Може, Бердяєв правий, може, помиляється… я уже про це питав, спитаю по-іншому: чи морально допустима самооборона перед Історією? Га? Їжте й не кажіть дурниць.

Натомість Herr Блютфельда не треба було квапити, адже в нього щелепи працювали з потужністю гірничої дробарки, рах-рах, сипалися з губ заслинені крихти й цілі шматки м’яса й салати. Оскільки він не міг ковтати в темпі кусання, — стравохід повільніший, ніж зуби, — то підпихав решту п’ятірнею, мов бочку чопом затикав, натоптуючи й набиваючи їдло в писок стиснутою п’ятірнею й основою розкритої долоні, аж робився уже навіть не пурпуровий, а червоно-синій і синьо-чорний — від вусів до кошлатих брів і лінії чорнявого, густого й щедро напомадженого волосся. Здавалося, що надлишок їжі, втиснутої таким робом у пельку, от-от вийде йому, наче з м’ясної машинки, довгими спіралями слизуватого фаршу крізь вуха й ніс. Рах-рах, і слину витирає із підборіддя рукавом.

Відвелося погляд. Їлося поволі, тримаючись за хліб обіруч, усіма шістьма здоровими пальцями. Пов’язка заважала, зірвалося її зі щоки.

— Коли я лікую людей, — бурмотів, відкушуючи шматок за шматком і дивлячись просто себе на зелень і зелену тінь, симетричний лікар, — і коли я впорскую їм у жили штучну хімію, людським розумом винайдену, щоби хвороби й натуральні вікові недуги приборкувати, — то хіба я чиню проти Бога? Адже я заперечую природному порядкові, тваринному планові життя і смерти. Я псую природні дзиґарі. «Самозахист від біології». Чи це морально дозволено, мгм?

… Людина керує своїм розумом — тому вона людина. Ми жили в лісах, у глушині, — він обвів жестом довколишню тайгу, — в незмінному світі, в

Відгуки про книгу Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: