Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
… Я провів рукою йому по грудях (він був у грубій конопляній сорочині), щоб упевнитися, доки сягає життя. Рука — тут Тадеуш Кожинський підняв праву руку до умбри лампи й розчепірив перед нею чорні кукси — зісковзнула до криги: може кінь поворушився піді мною, може я втратив орієнтацію в одуряючому холоді… я торкнувся криги. Й примерз. Я, мабуть, жахливо кричав, мені казали, що я волав, наче з мене здирали шкіру. Справді, шкіра відходила від тіла, як подертий папір. Кінь сполохався, відстрибнув і від криги, й від багаття. Я упав. Пальці, — він поворушив перед лампою тим, що залишилося від них, наче граючись відображенням тіней, — залишилися у кризі. Я впав на бурульку, вибив собі кілька зубів, розтяв шкіру. Тому й шрам.
Він нахилився до мене посміхаючись. Шрам викривлювався на його обличчі симетрично до позбавленої радости посмішки: груба лінія, наче слід після дуельної кулі.
— Мене відтягли. Обв’язали руку. Мороз запік рани. Напоїли тією горілкою, якою я хотів напоїти хлопця у кризі. Я спав. Уранці юнак уже не дихав, повіки, ніс, уста заросли йому темною памороззю. Я пішов туди з високим смолоскипом, випалив пальці з криги, вони відпали через кілька хвилин. Увесь великий палець, шматки трьох інших. За ніч вони встигли глибоко вмерзнути в бурульник. Чи відтиснулися у ньому наче їхні форми? Я придивився до великого пальця. Він був відкушений, сліди чіткі, порваний м’яз біля основи, а в ньому стирчав, затиснутий між кісткою і хрящем, зуб, мій кутній зуб, якого я втратив під час падіння.
Тадеуш Кожинський відчинив японську лаковану шкатулку. У ній лежав замшевий згорточок у формі й розміру цигари. Він вийняв його й акуратно розгорнув матерію.
Великий палець виглядав наче муміфікований, скам’янілий — рівномірно чорний, рівний, з нігтем, врослим у щільно й гладко натягнуту шкіру. Пан Кожинський перекотив його на замші, повертаючи до воскового світла гасової лампи інший бік основи великого пальця, де — я аж нахилився над столом — де з темної кістки стирчав жовтий корінь зуба.
Домашній годинник пробив пів на дев’яту.
Пан Тадеуш тихо засміявся. Я подивився на нього з подивом: чи пояснить він тепер жарт? Він не жартував, він сам дивився на великий палець з похмурою задумою.
— Я шукав оті вибиті зуби в траві й у грязюці, й у снігу, але не знайшов. Повернувшись, я про все доповів моєму майстрові, передав фото. Брати з Франції вже дуже цікавилися лютими, мене попросили зібрати подальшу інформацію. Спершу росіяни не вдавалися у прифронтових губерніях Криги до надмірної цензури. Я не міг приділяти цьому заняттю багато часу, але відколи люті дісталися до Варшави… — він підвів на мене погляд. — Що дослівно тобі сказали про батька?
Я повторив йому.
Він похитав головою.
— Розмовляє… Зимовики — ті, хто пережили наближення лютого, — це зазвичай просто бідняки, яким пощастило в нещасті після того, як вони заснули на вулиці п’яні. Міністерство Зими їх використовує й платить їм, щоб вони наводили в місті лад після лютих, якщо вже той дотик зробив їх стійкими до холоду.
— Може ж бути й по-іншому, може бути навпаки.
— Перепрошую? — він холодно нахилився до мене, знову занурюючи напружене обличчя у хмару жовтого світіння над тьмяною стільницею.
— Кажу, — я затнувся, — кажу, що це хибний діагноз. Ми лише знаємо, що ті, хто виживають, надзвичайно стійкі до морозу, — але ж, власне, вони би не вижили, якби не були стійкими, чи не так?
— Я не впевнений, до чого…
— Чи каторга також робить сибіряків надзвичайно стійкими й витривалими? Чи просто слабші не повертаються, отож ми взагалі не беремо їх до уваги? Можливо, немає жодної чудової переміни — лише добір.
Він випростався, знову зникаючи в тіні.
— Так, я розумію, ви маєте рацію.
— Причина й наслідок — це ілюзії слабкого розуму, — пробурмотів я.
Він поволі дихав у сутінках.
— Пане Бенеку, — продовжив він лагідно за мить, — навіть якщо ваш батько зимовик… Правду кажучи, я не знаю, що гірше. Послухайте. Навіщо я вам це розповідаю. Навесні двадцять першого до мене дійшла звістка, що певна особа шукає добровольців, щоб кинути бомби в гніздо лютих. Її ув’язнила охранка: той есер, який мав йому виготовити бомби, виявився аґентом охранки. Але вже начебто зголосилися добровольці, які стверджували, що здатні наблизитися до гнізда, ба навіть вкласти бомбу всередину, й що вони зроблять це за відповідну плату, мартинівці-ренеґати. Тоді-то я почув про секту святого Мартина. Її члени свідомо йдуть в обійми лютого. Вони вмирають, звичайно, замерзлі на смерть. Існують ступені, рівні втаємничення, а радше — рівні безумства. На скільки наблизиться такий віруючий? Два метри. Метр. На секунду; може, витримає довше. Можна затримати подих, це допомагає, якщо повітря від лютого не входить у легені. Підійдеш занадто близько й глибоко вдихнеш — падаєш трупом, серце зупиняється. Вони того вчаться. Купаються в ополонках. Сплять у снігу. Уповільнюють кров у жилах, уповільнюють серцевий ритм. Рухаються поволі, не говорять, не їдять, тільки п’ють рідини, реґулярно роблять кровопускання, реґулярно ковтають кригу. Начебто, до них належить і Распутін — для умертвіння плоті плаває у Неві під крижинами. Начебто мартинівці найвищого втаємничення справді торкаються — не порожніх теплих бурульників, а самих лютих. Ніхто таких майстрів Зими не зустрічав. Можливо, вони живуть там, у Сибіру.
… Кажеш, що Філіп Ґерославський розмовляє з лютими. Так тобі сказали, — він загорнув мертвий великий палець у м’яку матерію, сховав його до шкатулки. — Якщо не мусиш, якщо маєш вибір… може, було би розсудливіше, якби ти уникнув цієї зустрічі.
Він підвівся.
— А гроші забери.
— Дякую.
Щодо різних кредиторів спрацьовують різні тактики. Є й такі, стосовно
