Капітула Дюни - Френк Херберт
— Чого він хотів?
— Тебе.
— Чи він…
— Він не знає напевне, але я не сумніваюся, що нас підозрює. Щоправда, він усіх підозрює.
— За тобою стежать?
— У цьому немає потреби. Можуть мене знайти, коли захочуть.
— Що ми зробимо? — Вона відчула, що говорить надто швидко, надто голосно.
— Люба леді… — Він підійшов до Люцілли на три кроки, і вона побачила краплини поту на чолі та носі. Страх. Чула цей запах.
— Добре, то що?
— Коли дивитися на те, що приховується за діяльністю Всечесних Матрон, з економічного погляду, — воно видається нам досить цікавим.
Ці слова кристалізували її побоювання. «Я знала! Він продає мене!»
— Як добре знаєте ви, Превелебні Матері, в економічних системах завжди є прогалини.
— Так? — Глибока обережність.
— Неповне придушення торгівлі будь-яким товаром завжди призводить до збільшення прибутку торговців, особливо дистриб’юторів вищого рівня. — В його голосі звучав застережливий сумнів. — Переконання, що можна контролювати небажані наркотики, затримуючи їх на своїх кордонах, є помилковим.
Що він хотів цим сказати? Його слова стосувалися елементарних фактів, відомих навіть аколіткам. Збільшені прибутки завжди використовувалися для купівлі безпечних шляхів в обхід прикордонної варти, а часто — для купівлі самої варти.
«Він підкупив слуг Всечесних Матрон? Напевно, не вірить, що може це зробити безпечно для себе».
Люцілла чекала, доки він збереться з думками, вочевидь, шукаючи ту їхню форму, яка, на його гадку, може бути прийнятною для неї.
Чому він привернув її увагу до прикордонної варти? Адже, безперечно, саме це він і зробив. Звичайно, вартові завжди мали напоготові раціональне пояснення того, що зраджують своїх командирів. «Якщо я цього не зроблю, то зробить хтось інший».
Вона посміла дати собі право сподіватися.
Раббі прокашлявся. Було очевидно, що він знайшов бажані слова та упорядковував їх.
— Я не вірю, що для тебе існує якийсь спосіб вибратися з Гамму живою.
Вона не очікувала такого відкритого присуду.
— Але…
— Інформація, яку ти містиш у собі, — це інша річ, — сказав він.
Ось що приховувалося за привертанням уваги до кордонів і варти!
— Раббі, ти не розумієш. Моя інформація — не просто кілька слів та кілька засторог. — Вона кінчиком пальця стукнула себе по чолі. — Тут зберігається багато цінних життів, незамінний досвід, знання такі важливі, що…
— Ах, але ж я розумію, люба леді. Наша проблема в тому, що ти не розумієш.
«Завжди ці посилання на нерозуміння!»
— Цієї миті я покладаюся на твою честь, — промовив він.
«Ах, легендарні честь і незламність обітниці Бене Ґессерит, коли ми вже дали наше слово!»
— Ти знаєш, що я радше помру, ніж вас зраджу, — запевнила вона.
Він широко розвів руки в жесті безпорадності.
— Я цілковито в цьому певний, люба леді. Не про зраду йдеться, а про те, чого ми досі не виявили вашому Сестринству.
— Що ти намагаєшся мені сказати? — наказово, майже Голосом (її попереджали, що не слід використовувати Голосу з цими євреями).
— Я мушу взяти з тебе клятву. Мушу мати твоє слово, що ти не використаєш проти нас того, що я збираюся тобі відкрити. Ти мусиш пообіцяти, що приймеш мій розв’язок нашої дилеми.
— Я маю зробити це наосліп?
— Лише тому, що я прошу в тебе цього й запевняю, що ми дотримаємо своїх зобов’язань перед вашим Сестринством.
Вона глянула на нього, намагаючись пробити поглядом бар’єр, який він здійняв між ними. Можна було прочитати його поверхові реакції, але не те таємниче, що приховувалося за несподіваною поведінкою.
Раббі чекав, доки ця грізна жінка ухвалить рішення. Превелебні Матері завжди викликали в нього неспокій. Він знав, яким мусить бути рішення Люцілли, і жалів її. Помітив, що вона спроможна прочитати цей жаль у виразі його обличчя. Вони знали так багато і так мало! Їхні сили були явними. А їхні знання про Таємний Ізраїль такі небезпечні!
«А все ж ми винні їм цей борг. Вона не з Обраних, але борг — це борг. Честь — це честь. Правда — це правда».
Бене Ґессерит уберегли Таємний Ізраїль у численні часи скрути. А погром — це те, про що його народ знав без дальших пояснень. Погром був закарбований у психіці Таємного Ізраїлю. А завдяки Невимовному вибраний народ ніколи не забуває. Так само, як і не прощає.
Спогади, свіжість яких підтримував щоденний ритуал (з періодичним натиском на колективний взаємообмін), кидали яскраве світло на те, що, як знав Раббі, він мусить зробити. І ця бідна жінка! Вона теж стала бранкою спогадів і обставин.
У казан! Нас обох!
— Маєш моє слово, — сказала Люцілла.
Раббі повернувся до єдиних дверей кімнати і розчинив їх. Там стояла літня жінка у довгій коричневій сукні. За жестом Раббі вона ввійшла досередини. Мала волосся барви старого дерева-плавника, акуратно зв’язане у вузол на потилиці. Обличчя витягнуте й покрите зморшками, темне, мов сушений мигдаль. Зате очі! Повністю сині. І ця сталева твердість у них.
— Це Ребекка, одна з нашого народу, — промовив Раббі. — Я певен, що ти вже побачила: вона зробила дещо небезпечне.
— Агонія, — прошепотіла Люцілла.
— Зробила це вже давно і добре нам служила. А тепер вона служитиме тобі.
Люцілла мусила впевнитися.
— Ти можеш Ділитися?
— Я ніколи не робила цього, леді, але знаю про це. — Із такими словами Ребекка наблизилася до Люцілли і зупинилася, коли вони ледь не зіткнулися.
Похилилися одна до одної, майже торкнувшись лобами. Їхні долоні здійнялися і вхопилися за простягнуті назустріч руки.
Коли їхні свідомості зімкнулися, Люцілла послала сильну проєкційну думку: «Це мусить дістатися до моїх Сестер!»
— Я обіцяю, люба леді.
Не могло бути омани в цьому повному змішуванні свідомостей, у цій абсолютній щирості, живленій неминучою та певною смертю або отруйною есенцією меланжу, яку древні фримени слушно називали «малою смертю». Люцілла прийняла обітницю Ребекки. Ця дика Превелебна Мати євреїв присвятила життя її дотриманню. А ще щось! Люцілла задихнулася, побачивши це. Раббі задумав
