Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90 - Анатолій Григорович Михайленко

“Розпочалися планомірні пошуки документів у районі офіцерських кают, від яких зосталися лише підлога, засипана піском, та купи заліза. Цього ж дня по лівому борту, біля першої каюти, під звалищем трухлявого дерева та цупкого дроту знайдено сейф…” Це запис Катерини Прихідько у вахтовому журналі, котрий вона як клубний літописець веде дуже ретельно.

“У сейфі були: на верхній полиці наган у кобурі, портупея з сімома патронами і пачка анкет для вступаючих у партію. Тут же — клапті донесень про кількісний склад комуністів, на кожній полиці — конспекти з історії СРСР. Папери збереглися добре… А через день виявлено ще один сейф. Його притиснуло шматком борту з ілюмінатором. Верхня полиця того сейфа була забита грошима 1937, 1938, 1939 років випуску на суму до 100 000 карбованців. Тут також містилися секундомір, наручний годинник, три гумових штампи, ебонітове блюдко та металеві гроші. Нижня ж полиця заповнена наказами по діловодству, проїзними документами… До дверцят сейфа прилипла платіжна відомість на старшинський та матроський склад із назвами посад на есмінці “Киров”. Збереглась і виписка з наказу про призначення на вакантні посади. Дверці сейфа були щільно зачинені. Всі папери збереглися добре”.

Як з’ясувалося потім, перший сейф належав комісарові есмінця Дмитрові Панфіловичу Павленку. Другий — начфінові Гордієнку. Зрозуміло, що вдови моряків одержали після війни стандартні “пропав безвісти”, бо ж точно не знав ніхто, де та за яких обставин загинув есмінець “Киров”.

Кожна буква на сірих бланках (а чорнило збереглося добре!), відлунює глухими ударами серця, снує вервечку болісних думок: адже люди, котрі написали ці рядки, ходили по землі, мріяли, кохали. Вони жили під тим самим, як і ми, високим українським небом. Вдихали ту саму вільгість чорноморської хвилі. Дивилися на ті ж самі зорі.

Уламки’кіноапарата, секундомір… Ніби винагороджуючи хлопців за впертість, море обдаровує їх новими знахідками. І стає трохи моторошно від усвідомлення того, що кожна з них колись діяла, була невід’ємною частиною грізного сталевого велетня.

Стежка до “Кирова”, як то кажуть, вторована. Пішли в хід зубила, молотки, заступи. Нежіноча це робота, Тому здебільшого під водою працюють чоловіки.

Хлопці копають пісок, підважують ломами башти, стволи гармат, розрубують тяги, заклепки. Словом, працюють так, ніби над ними не товща води, а дах заводського цеху.

Ми вже підняли кормовий якір есмінця — лапату чорну штуковину вагою до двох тон. Трос тягне з глибини ствол гармати головного калібру. Але дивно; на ньому — жодної черепашки чи мідії.

— Обережно! — раптом пролунав голос Чепіжного. — Гармата заряджена!

Так і є. У казеннику ствола зеленів снаряд. Комендор дістав його у затвор, закрив замок, а от спустити ударник не встиг.

…Хто він, той мужній матрос, котрий не встиг випустити по ворогові свій останній снаряд? Мовчить море. Стікають зі ствола сльози-краплі. Лежить у казеннику снаряд. Суворо замислившись, стоять хлопці.

“Він бився, — писав нам старий тендрівський наглядач маяка, — з 22 “юнкерсами”. А одного навіть збив. І той потягнув хвіст диму в бік Очакова. Потім пролунав пекельний вибух. Над судном здійнявся величезний стовп води й диму. Певно, здетонував головний боєзапас. Есмінець переломився навпіл і потонув протягом якихось п’яти хвилин. Фашисти ще довго добивали в морі поранених, які були хто на дошках, а хто на уламках ящиків… Потім не стало на воді нікого. Лише гойдалися на хвилях потрощені весла, брезент, безкозирки. Можливо, це так мені здалося, але прибій того вечора був червоний”.

Ось що бачили ці низькі піщані береги. Ось де на очах в єдиного свідка занурювався в небуття екіпаж червонофлотців. Ось біля якого місця годилося б поставити бодай якийсь знак: тут, під двадцятиметровим шаром каламутної прибережної води, — вісімдесят обірваних доль, сторінка закривавленої військової історії.

Знак? Чому знак? Пам’ятник! Хіба це не під силу тим, хто зумів знайти в морській безодні заповітний фотокадр, а потім, збиваючи коліна та лікті, задихаючись на останніх літрах повітря, ступив на палубу легендарного есмінця?

— Давайте зробимо ось як, — запропонувала Катерина. — У нас на борту — якір есмінця. Встановимо його просто на землі.

— Так-так, — підтримала її Лариса. — Тільки на отому пагорбі. Навпроти місця загибелі “Кирова”…

— А це ідея! — приєднався до розмови Голуб. — Не треба ніякого граніту… Але до якоря я б поклав і якірний ланцюг. А зверху прилаштував би зірку… Ту саму, що хлопці зняли з носової частини…

Днів через два, коли настав час рушати додому, на Тендрівській косі з’явився пам’ятник. Якір та ланцюг підсохли — і червона іржа на них здавалася кров’ю…

— Погляньте! — скрикнула Катерина, звертаючи нашу увагу на дивовижну метаморфозу.

І в цю мить у вишині чистого лазурного неба вдарила громовиця. То салютував, рвучи звуковий бар’єр, невидимий реактивний… А “Бриз” уже рушив у бік Очакова. Гули всі три суднових дизелі. Вириваючись з-під корми, туди, де червоно пломенів пам’ятник матросам-кіровцям, слалась біла піняста доріжка.

Удруге потрапив Іван Нетребчук до цього міжнародного африканського аеропорту, злітно-посадочна смуга якого бігла вздовж узбережжя Індійського океану. Коли три роки тому він прилетів сюди, то океан був гладенький і чистий, наче намальований у напівсвітлих кольорах досвідченою рукою мариніста. Нині ж штормило, і великі темно-зелені хвилі раз по раз гахкали у високий берег, на якому стримів кількаповерховий аеровокзал. Це заважало Іванові зосередитись: ніяк не міг уявити тієї миті, коли нарешті дівчина-стюардеса оголосить, що літак перетинає Державний кордон Радянського Союзу.

За цих три роки Нетребчук у відпустку так і не зібрався: роботи щодень — з ранку, до смеркання, та й платили не так уже густо, на дорогу туди й назад треба було вбухати чи не річний заробіток. Тож не дуже й поривався — терпів. Двом його колегам, інженерам-нафтовикам, з котрими знався ще в студентські роки, поталанило більше — їх разом відправили на захід країни, в савану, де нещодавно наші ж геологи знайшли; нові нафтові родовища, а його (і чим він так сподобався посольському функціонерові?) залишили поблизу столиці, на старих, добряче занедбаних і — що було зовсім кепсько — з незнайомим застарілим обладнанням вишках. Довелось йому самому працювати з кількома десятками робітників-негрів, з яких лише декотрі розуміли англійську. Перекладача йому за два роки так і не дали,