Прекрасні катастрофи - Юрій Корнійович Смолич

— Не дуже, — щиросердо призналася Сахно. — Я з більшою охотою з’їла б біфштекс з картоплею і кавалок хліба.

— Я теж, — засміявся доктор Гальванеску. — Але я ще й не заявляю патента на таку поживу. Поживемо ще — побачимо.

Вони знову посідали в циклонетку й рушили далі. Тепер пшеничні й бурякові плантації лишилися позаду і стежка бігла серед рясних виноградників. Гальванеску мовчав, роздивляючись по сторонах, і раз у раз вдавався до свого нерозлучного апарата, вицокуючи коротенькі акорди.

— Ви це серйозно, пане доктор? — по паузі запитала Сахно, коли мотор спинився перед брамою.

— Що серйозно?

— Про годівлю… цією рідиною?

Гальванеску подумав і замислено відказав:

— Не знаю. Це, звичайно, тільки проблема. Проблема вивчення, аналізу і синтезу — так, так, — аналізу і синтезу вітаміну. Я, між іншим, працюю й над цим. Не знаю, чи пощастить мені закінчити мою роботу до смерті… Ах, цей проклятий обов’язок вмирати руйнує всі плани! Для людей винаходу ніколи не вистачає життя! — обурено вигукнув він. — У всякому разі, день розв’язання вже недалеко…

Потім, трохи помовчавши, він додав тоном лектора:

— Розумієте, справа в тім, що організм землі й організм рослини значно простіший за організм тварини. Тварина ж до того страшенно розбещена, особливо людина. Знайти для неї штучну поживу надзвичайно важко: треба врахувати все — і кровообіг, і нервову систему, і вібрації розумового апарату, і статеві хвилі, і соціальну спадщину віків, і нажиті мікроби тисячі хвороб, і багато всякої, всячини… З другого боку, можливо, що цілий цей метод хибний. Може, неправильно шукати і пристосовувати потрави для організму, може, навпаки — організм тварини треба пристосувати до першої-ліпшої потрави. Тобто спростити людський організм, довівши його простоту до простоти коли не землі, то бодай організму рослини…

Сахно з цікавістю слухала господаря, але той раптом урвав.

— Я втомлюю вас…

— Ні, ні! Що ви! — заперечила Сахно.

— …і надто покладаюся на вашу нездогадливість… Ви вже мені пробачте, але в кожного винахідника є межі, далі яких він не може говорити про свої роботи.

— У вас, мабуть, працює багато робітників? — запитала Сахно. — Щоб виконати всю роботу тут, потрібно чимало робочих рук.

— Не дуже, — заперечив доктор Гальванеску. — Ви забуваєте, що в мене геть усе механізовано й електрифіковано.

— І все ж таки тут працює не одна сотня люду? Навіть при максимальній машинізації?

Доктор Гальванеску хитро примружився.

— Я бачу, ви не від того, щоб довідатися, яка саме ця цифра?

— Так. Це дуже цікаво. Цікаво знати, як заощаджує робочу силу ваша система. У вашому господарстві все побудовано на механізації, але, з другого боку, тут стільки різних удосконалень, що потребують робочих рук.

Гальванеску засміявся.

— На це питання я не дам вам відповіді. Це мій секрет. Спитаю тільки вас, чи багато людей зустрічали ви в моєму маєткові і на полях?

— Нікого… поки що, — щиро призналася Сахно. — Я навіть подумала, чи не свято яке сьогодні. Мушу признатися, що це не тільки захоплює й інтригує мене, а й… трошки, знаєте, якось стає моторошно. Таке безлюддя…

Гальванеску засміявся знову.

— Недарма цієї землі так бояться довколишні мешканці. Ваше ім’я вимовляється з якимсь півмістичним острахом. Про вашу особу говорять…

— Коли люди чогось не знають, вони плетуть усякі дурниці, — Є різко перебив Гальванеску. — Цим вони винагороджують себе за свою обмеженість і нездогадливість… Апроте… вони мають де в чому рацію. Я не терплю цікавих і роззяв. Я нікого до себе не пускаю і караю необачних…

— Можливо, ви праві, — Є підтакнула Сахно, щоб не дратувати марно Гальванеску. — Але вернімося до нашої балачки про робочу силу. Людей на полі не видно зовсім, хоч пора зараз і робоча. Цілком очевидно…

Але Гальванеску гостро й суворо її спинив:

— Для вас тут немає нічого «цілком очевидного». Ви можете будувати собі які хочете гіпотези, але, повторюю, не чекайте від мене відповіді на це питання. Я вже сказав вам, що основного принципу моєї системи господарювання — мого «секрету», що його так кортить вивідати вашій академії, я вам не скажу. Хто знає, може, питання про робочу силу і є основний секрет моєї системи? Отже, прошу вас не вертати до цього питання.

— Я прошу мені пробачити…

Але Гальванеску, звичайно, не слухав і, за своєю манерою, зразу змінив свій суворий і гострий тон на іронічно-веселий.

— Хто знає, може, ви агент якоїсь профспілки чи там котрогось з інтернаціоналів і шукаєте потрібної вам «нечуваної експлуатації», щоб потім дзвонити по всіх ваших дурних газетах, компрометуючи моє ім’я та звертаючи на мене увагу всяких нероб і нездар… А проте, — він ще раз різко змінив тон, — коли вже ви так хочете, я покажу вам зараз моїх робітників. А то ви справді надумаєте всяких дурниць.

Він замовк і довго вицокував на своєму апараті.

— Тут недалеко провадяться меліоративні роботи… Мені не потрібне оце озеро, і я вирішив перенести його в парк: там бракує води в ставках. Зараз риємо канал. Прошу.

Вони знову сіли в циклонетку й повернули назад. Через виноградники й плантації машина вернула до парку, обігнула ріг муру й виїхала з другого боку озера. Не доїжджаючи до берега, доктор Гальванеску спинив мотор.

— Ми подивимося звідси. Озеро дуже малярійне, і ближче під’їжджати небезпечно.

— Але ж там працюють люди?

— Вони мастяться спеціальним захисним елексиром. Комар його боїться. Глядіть.

Сахно вже й сама дивилася в той бік. Від озера до парку прямував уже наполовину готовий вузенький канал. Там працювали зараз дві землечерпалки. Біля них мурашіло з десяток робітників. Праця відбувалася надзвичайним темпом, і люди, здавалося, не ходили, а бігали. І в той же час зразу бив в очі надзвичайний лад і організованість усієї роботи. Кожний робітник, очевидно, педантично виконував якусь певну й обмежену