Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

На плантації полковник замилувався какаовими саджанцями, що пишно розрослися під захистом могутнього дикого пралісу.

— Поглянь, Натаріо, яке гарне оте какаове деревце! — Він показав на дерево навпроти, усипане плодами, що в затінку вилискували всіма відтінками жовтої барви. — Ніби жінка, юна й прекрасна. Хоч я й старий, проте й досі радію какаовому дереву й жінці.

Жінка, юна й прекрасна, — це, напевне, донька покійного Тибурсиньйо і сії Ефіженії, здогадався капітан, простеживши за поглядом полковника. Серед цих золотавих переливів у лісовій свіжості він відкрив ім’я обраниці його серця.

— Ви маєте на увазі Сакраменто, дочку покійного Тибурсиньо?

Полковник аж скинувся: метис читає його думки, це йому не первина: ці люди з домішкою індіанської крові знаються із самим сатаною.

— Так, її. Ти, Натаріо, як чогось не знаєш, то вгадуєш.

5

Щоб розважитися, забути про розлуку з сином, полковник потребував чогось більшого, ніж оглядати плантації та всякі там корита, сушильні, помістки.

На сповіді падре Афонсо в ризниці собору чи медіуму Зоравії в капищі дона Ернестина, заливаючись слізьми, звинувачувала сина в невдячності: не інакше, як у нього вселився нечистий дух. Полковник про невдячність не говорив, він завжди дуже обережно добирав слова: те, що інші називали пасткою, засідкою, він — лавіруванням, а земельна війна, криваві сутички, перестрілки між найманцями, безжальне вбивство іменував політикою. Коли який-небудь близький і щирий приятель натякав на надто довгу затримку Вентуриньї в Ріо, полковник лише недбало знизував плечима: мовляв, хлоп’яцтво. Так краще, ніж горбитися від безсилля і втоми. Він не скаржився, а просто уникав розмов на цю тему, ховав глибоко в серці досаду й гіркоту. Одначе Натаріо знав його як облупленого і відчував, чого коштували йому ця мовчанка й коротке знизування плечима.

Дона Ернестина, жертва фанатичної віри й життєвої апатії, — щоб розвіяти смертельну нудьгу, вона запихалася ласощами й шоколадом, — змарніла, розпливлася, постаріла. Всі оті любовні витівки, які дозволяв собі з нею чоловік, були для неї просто витівками, та й годі, бо шлюби існують лише заради потомства. Свій подружній обов’язок вона виконала, народивши сина. Сподіваючись народити ще й дочку, вона й далі приймала вночі полковника, проте щотиждень чоловік приходив усе рідше. Вона робила це тільки заради дівчинки, що ніяк не народжувалась; як більшість заміжніх жінок, її знайомих і подруг, вона й не знала, ніколи не чула навіть, що таке оргазм, що можна стогнати від насолоди в обіймах партнера. Правда^— деякі безсоромниці поводились на шлюбному ложі, як повії в борделі. Але не рівнятися ж на них. Вони не заслуговували шани, плямували пристойність подружнього життя і високу честь матері сімейства. Та й таких розпусниць мізерна купка. Для ницих чоловічих потреб вистачало повій, утриманок і полюбовниць. Дона Ернестина знала про Адріану, яка вже десять років була полковниковою коханкою. То й що, на здоров’я. Не ображала її і чоловікова холодність: вже цілу вічність він не займав її, давав їй спокій. І слава Богу!

Це щастя, що благовірна так думала, бо побожність і ласощі — всі ці святі, духи, шоколад, гоголь-моголь, солодощі з м’якоті кокосового горіха — перетворили дону Ернестину на жабу, що захотіла стати волом, тоді як полковник з літами зробився вимогливим, мов турецький паша. Навіть Адріана вже здавалася йому не такою привабливою, свіжою, апетитною. Зв’язок їхній тривав одинадцятий рік, і Адріана втратила чари молодості й романтичний серпанок. Вона скаржилася на розлад шлунка, на мігрень, часто коверзувала, захоплювалася спіритичними сеансами, стала ніби копією законної дружини, хіба що трохи молодшою й не такою опасистою. Проте молодість її відцвітала: їй уже минуло тридцять, і в неї не лишилося ні стрункості, ні грації тієї дівчини, що її полковник узнав і покохав. Сивина в бороду, а біс у ребро.

6

Сакраменто була така пишна красуня, що, коли вона зрізала плоди на какаових плантаціях, спритно орудуючи уламком ножа, жоден пеон, лісоруб чи погонич не смів і підійти до неї.

Була вона не тільки напрочуд вродлива, а й стримана, поважна дівчина; їй уже минуло п’ятнадцять років, проте вона ніби й не думала покидати мазанку, де жила разом з матір’ю, щоб зійтися з якимсь чоловіком. Хто тільки не пас її хтивими очима, коли вона проходила мимо, скромна, але така зваблива; така охайненька, а постать під ситцевим платтячком так і грала! Та всі тільки лупали очима, від Еспіридіана, білоголового негра охоронця, що супроводжував полковника в дорозі й стеріг його дім з рушницею в руках, і до хлопчаків підпасків.

Сам Вентуринья під час одного короткого наїзду помітив її і показав Натаріо; адвокат стояв з метисом біля помістків із сухим какао, жваво обговорюючи свої любовні походеньки: з Натаріо був добрий слухач. Сакраменто витанцьовувала у кориті з м’яким какао; той медовий танок мав від м’якуша відокремити кісточки, які потім сушилися на помістках і в сушарнях. Мед стікав по тріщинах корита. Високо підсмикавши плаття, Сакраменто показувала округлі стегна, що аж ходором ходили.

Я злото сухого какао,

Я мед какао м’якого…

— А гарненька мулаточка! Диви, Натаріо, варта…

— Нічого не варта, Вентуриньє. Наше діло сторона, у неї і без нас…

— Ага, то це твоя куріпка? Вітаю!

— Я б не проти, але… — Він хитнув головою у бік садиби.

— Невже старий?

Вентуринья реготнув: з веранди полковник спостерігав за двома жінками біля корита, матір’ю і дочкою, сією Ефіженією і Сакраменто. Натаріо перевів розмову на інше:

— Краще розкажи, кому ти подарував ту цяцьку, що купив у Фадула.

— Та одній танцівниці, німкені на ім’я Кат. Вогонь, Натаріо, петарда. І одружена.

Минулого разу Вентуринья розповідав, як, приїхавши з медальйоном у Ріо, він застукав розкішну Аделю, виконавицю аргентинських танго, «закохану в мене по вуха, Натаріо», в ліжку з круп’є кабаре, — гральний зал був у підсобці, — таким собі Аристидом Піф-Паф. І так його віддубасив, що той ледве втрапив у двері. Чи Натаріо пригадує той чудовий нагай, свій подарунок? То він йому дуже пригодився: Вентуринья списав ним тій хвойді обличчя й сідниці.

— То в тебе тепер німкеня? Невже тобі до вподоби якась грінга?

Та ні, роман з німкенею тривав недовго; її покликали інші міста, інші театри, і вона з чоловіком поїхала з Ріо. У нього зараз інша танцівниця; хоч і португалка, але такої кралі світ не бачив.

— Ти чув про такий танець: фламенко? Його танцюють з кастаньєтами.

Ні, такого танцю Натаріо не знав.