Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

— Трохи холоднувато, — відповів я.

Крамер одним стрибком опинився біля вікна і відсунув завісу. Сліпуче проміння сонця сповнило кімнату. Температура почала швидко підвищуватись. Крамер стрибнув до протилежної стіни і відкрив віконницю.

— А ось помилуйтесь на цю красуню.

Я повернувся до вікна і завмер від захоплення. Земля займала половину небосхилу. Я дивився на неї з висоти тисячі кілометрів. Вона здавалась не опуклою кулею, як я сподівався, а вгнутою. Краї її, дуже нерівні, вкриті зубцями гірських вершин, були немов оповиті серпанком туману. Неясні, “розмиті” обриси. Далі від краю Землі йшли довгасті сірі плями — хмари, затемнені товстим шаром атмосфери. Ближче до центра — теж плями, але світлі. Я пізнав Льодовитий океан, обриси берегів Сибіру і Північної Європи. Сліпучо яскравою плямою вирізнявся Північний полюс. Маленькою іскоркою відбивалося Сонце в Баренцовому морі.

Поки я роздивлявся Землю, вона набрала вигляду величезного щербатого Місяця. Я не міг відірвати очей від велетенського півмісяця, яскраво освітленого Сонцем.

— Наша Зірка Кец, — пояснив мені Крамер, — летить на схід і робить повний оберт навколо Землі за сто хвилин. Сонячний день у нас триває всього шістдесят сім хвилин, а ніч — тридцять три. Через сорок-п’ятдесят хвилин ми вступаємо в тінь Землі…

Темну частину Землі, слабо освітлену відбитим світлом Місяця, було ледве видно. Межа темної і світлої смуг дуже вирізнялась величезними, майже чорними зубцями — тінями гір. Та ось я побачив і Місяць, справжній Місяць. Він здавався зовсім близьким, але дуже маленьким проти того, яким здається з Землі.

Нарешті Сонце зовсім заховалось за Землею. Тепер я бачив Землю у формі темного диска, оточеного досить яскравим кільцем світла зірниці. Це проміння невидимого Сонця освітлювало атмосферу. Рожевий відблиск проходив у нашу кімнату.

— Як бачите, у нас тут темряви не буває, - сказав Крамер. — Зірниця Землі цілком заміняє нам місячне світло, коли Місяць заходить за Землю.

— Мені здається, в ракеті похолоднішало, — зауважив я.

— Так. Нічна прохолода, — відповів Крамер. — Але це зниження температури зовсім незначне. Середній шар оболонки нашої станції добре захищає її від теплового випромінювання, до того ж сама Земля випромінює багато тепла, ніч на Зірці Кец дуже коротка, тому ми не ризикуємо замерзнути. Для нас, біологів, це дуже добре. Але наші фізики незадоволені: їм нелегко добувати для дослідів температуру, близьку до абсолютного нуля. Земля, немов величезна піч, дихає теплом навіть на відстані тисячі кілометрів. Рослини нашої оранжереї без шкоди переносять коротку нічну прохолоду. Ми навіть не користуємось електричними печами. У нас тут чудовий гірський клімат. Незабаром на ваших блідих ленінградських щоках заграє рум’янець. Я тут поповнішав, у мене з’явився апетит.

— Признаюсь, що і я їсти хочу, — сказав я.

— То летімо в їдальню, — запропонував Крамер, простягаючи мені бронзову від загару руку.

Він вивів мене в коридор, і ми, підстрибуючи і хапаючись за ремінці, рушили до їдальні.

Це була велика кімната циліндричної форми, позолочена першим промінням “ранку”. Велике гратчасте вікно з товстими шибками було оточене рамкою яскраво-зелених витких рослин. Такої яскравої зелені мені на Землі не доводилось бачити.

— А ось і він!

Я озираюсь на знайомий голос і бачу Меллер. Вона приліпилась до стіни, як ластівка, а біля неї Тоня в легкій бузковій сукні. Волосся в Тоні після дезинфекційних процедур скуйовджене. Я радісно посміхаюсь їй.

— Будь ласка, заходьте сюди, — запрошує Меллер. — Ну, чим вас частувати?

Переді мною на поличці герметично закриті банки, балони, куби, кулі.

— Ми вас годуватимемо з соски рідкою їжею, манною кашею. З твердими шматками ви ще не справитесь: вилетять з рук — не впіймаєте. У нас тут більше вегетаріанська їжа. Зате власні плантації. Тут яблучний мус, — вона показала на закриту банку, — тут полуниці з рисом, абрикоси, персики, маседуан з бананів, ріпа Кец, — такої ви на Землі не їли… Хочете ріпи?

І Меллер вправно зняла з полиці циліндр з трубочкою збоку. У задній стінці циліндра була трубка трохи ширша. Цю трубку Меллер вставила в невеличкий насос і почала качати. З наконечника бокової трубки з’явилася жовтувата піна. Меллер простягнула циліндр Тоні.

— Беріть і смокчіть. Якщо смоктати буде важко, підкачайте повітря. Наконечники стерилізовані. Чого кривитесь? Наш посуд не такий красивий, як грецькі чаші, зате добрий для тутешніх умов.

Тоня нерішуче взяла трубку в рот.

— Ну як? — спитала Меллер.

— Дуже смачно.

Крамер подав мені другу “соску”. Напіврідка жовта кашка з “кецівської ріпи” була справді дуже смачна. Маседуан з бананів теж добрий. Я не встигав підкачувати насос. Потім нас почастували желе з абрикосів і мусом з полуниць.

Я їв залюбки. Але Тоня була заклопотана і майже нічого не їла.

В коридорі я наздогнав її, схопив за руку і спитав:

— Чим ви заклопотані, Тоню?

— Я зараз була у директора Зірки Кец, розпитувала про Євгеньєва. його вже немає на Зірці. Він вирушив у довгу міжпланетну подорож.

— Значить, і ми полетимо за ним? — стурбовано спитав я.

— На жаль, ні! — відповіла вона. — Нам треба працювати. Але директор сказав, що, можливо, ви зробите міжпланетну подорож.

— А куди? — злякано спитав я.

— Ще не знаю. На Місяць, на Марс — може, й далі.

— Чи не можна з Євгеньєвим поговорити по радіо?

— Можна. Зв’язок Кеца по радіо неможливий тільки з Землею: заважає Хевісайдів шар. Він відбиває радіопроміння. Мені саме доведеться працювати над тим, щоб коротким промінням пробити цей шар і встановити радіозв’язок з Землею. Поки що зв’язок підтримується світловим телеграфом. Прожектор на мільйон свічок дає спалахи, які прекрасно приймаються на Землі, коли небо не вкрите хмарами. Але на Памірі, в місті Кец, небо майже завжди безхмарне. З ракетами ж, які летять у міжпланетному просторі, Зірка Кец говорить по радіо… Зараз я піду на радіостанцію і постараюсь налагодити зв’язок з ракетою, яка досліджує світовий простір між Зіркою Кец